Suchergebnisse

The article suggests the philosophical pragmatist approach to the notions (ideas, concepts) as to the components of social practices in the historical process. The question of their contents and interrelations shifts from the epistemic level to the practical one, in this way indicating the dimension of pragmatic intellectuality. It is pointed out that in various times the agents of pragmatic intellectuality (despite their status in the social hierarchy and occupation) used to employ in their practices the notions in perspective of the improving effect on the human's life. From the angle of the history of philosophy, the pragmatic intellectuality means an attitude of critical choice, comparison, and holistic arrangement of the notions in view of close grasping the novel practices which might be advantageous for the community. The history of philosophy justifies the fact that the pragmatic intellectuality has been generated by the tensions between various divisions of the social practices and set a locus of their transformation. The notion of the culture of democracy is interpreted not as a fixed theoretical criterion but as a changing through history vision of the community's future, as well as the notion of practically possible social-cultural changes and the ways to make human life better. The features of pragmatic intellectuality are as follow: the priority of the future before the past, social hope, self-reliance, flexible and dynamic correction of notions, ideas, images on account of the humane interests, changes in the culture of thinking and senses, self-realization as self-transformation. The article relies on the works of the classics of American philosophical pragmatism and the writings by the authors on the akin topic.Manuscript received 01.03.2020 ; У статті запропоновано філософсько-прагматичний підхід до понять (ідей, концептів) як до складової соціальних практик в історичному процесі. Питання змісту та взаємозв'язку понять переміщується із площини пізнавально-епістемологічної у практично-дієву, індикативним виміром якої є прагматична інтелектуальність. Наголошується на тому, що у різні часи носії прагматичної інтелектуальності (незважаючи на статус у соціальній ієрархії та професійну належність) використовували у своїх практиках поняття у перспективі ефекту для покращення життя людини. Історико-філософський підхід базується на критичному доборі, зіставленні та голістичному поєднанні понять, застосовуваних інтелектуалами у різні часи, з огляду на їхню креативну участь у візії й стимулюванні новітніх практик, які можуть бути корисними для спільноти. Історія філософії засвідчує, що прагматична інтелектуальність генерується напруженням між різними сегментами соціальних практик та є осередковим пунктом їх трансформації. Поняття культури демократії інтерпретовано не як фіксований теоретичний критерій, а як історично змінювану, спонукальну візію майбутнього спільноти, а також як поняття про практично можливі соціально-культурні зміни та засоби до них, які можуть покращити життя людини. Характерні риси прагматичної інтелектуальності: пріоритет майбутнього перед минулим, соціальна надія, самодовіра (self-reliance), гнучка й динамічна кореляція понять, ідей, іміджів задля гуманних цілей (конкретної людяності), зміни в культурі мислення й виявленні почуттів, самореалізація як самотрансформація. У статті використано праці класиків американського філософського прагматизму, а також сучасних авторів на схожу тематику.Матеріал надійшов 01.03.2020

The article suggests the philosophical pragmatist approach to the notions (ideas, concepts) as to the components of social practices in the historical process. The question of their contents and interrelations shifts from the epistemic level to the practical one, in this way indicating the dimension of pragmatic intellectuality. It is pointed out that in various times the agents of pragmatic intellectuality (despite their status in the social hierarchy and occupation) used to employ in their practices the notions in perspective of the improving effect on the human's life. From the angle of the history of philosophy, the pragmatic intellectuality means an attitude of critical choice, comparison, and holistic arrangement of the notions in view of close grasping the novel practices which might be advantageous for the community. The history of philosophy justifies the fact that the pragmatic intellectuality has been generated by the tensions between various divisions of the social practices and set a locus of their transformation. The notion of the culture of democracy is interpreted not as a fixed theoretical criterion but as a changing through history vision of the community's future, as well as the notion of practically possible social-cultural changes and the ways to make human life better. The features of pragmatic intellectuality are as follow: the priority of the future before the past, social hope, self-reliance, flexible and dynamic correction of notions, ideas, images on account of the humane interests, changes in the culture of thinking and senses, self-realization as self-transformation. The article relies on the works of the classics of American philosophical pragmatism and the writings by the authors on the akin topic.Manuscript received 01.03.2020 ; У статті запропоновано філософсько-прагматичний підхід до понять (ідей, концептів) як до складової соціальних практик в історичному процесі. Питання змісту та взаємозв'язку понять переміщується із площини пізнавально-епістемологічної у практично-дієву, індикативним виміром якої є прагматична інтелектуальність. Наголошується на тому, що у різні часи носії прагматичної інтелектуальності (незважаючи на статус у соціальній ієрархії та професійну належність) використовували у своїх практиках поняття у перспективі ефекту для покращення життя людини. Історико-філософський підхід базується на критичному доборі, зіставленні та голістичному поєднанні понять, застосовуваних інтелектуалами у різні часи, з огляду на їхню креативну участь у візії й стимулюванні новітніх практик, які можуть бути корисними для спільноти. Історія філософії засвідчує, що прагматична інтелектуальність генерується напруженням між різними сегментами соціальних практик та є осередковим пунктом їх трансформації. Поняття культури демократії інтерпретовано не як фіксований теоретичний критерій, а як історично змінювану, спонукальну візію майбутнього спільноти, а також як поняття про практично можливі соціально-культурні зміни та засоби до них, які можуть покращити життя людини. Характерні риси прагматичної інтелектуальності: пріоритет майбутнього перед минулим, соціальна надія, самодовіра (self-reliance), гнучка й динамічна кореляція понять, ідей, іміджів задля гуманних цілей (конкретної людяності), зміни в культурі мислення й виявленні почуттів, самореалізація як самотрансформація. У статті використано праці класиків американського філософського прагматизму, а також сучасних авторів на схожу тематику.Матеріал надійшов 01.03.2020

The article will introduce current definitions of social and religious capital, examples of how this concept can be applied in the investigation of religious commitment and religious participation. According to the theory of social capital by J.Coleman, R.Putnam and P.Bourdieu, religious participation has direct influence on: membership in correspondent religious organizations, the activity of which is spread out over the area civil society and where the effect of religious involvement is the most powerful; affiliation to wider range of non-religious civil organizations and associations. The authors try to identify the relations hip between religious participation and civil activity in NEE and EU's countries. The investigation employs of European Values Survey (2008) and World Value Survey dates (2005, 2008). The results indicate the weak correlation between religious participation and affiliation to wider range of non-religious civil organizations and associations in Ukraine, Russia and Moldavia. Religious capital as a symbolic resource of legitimation is also considered in the article in the perspective of religious schisms with the focus on the mechanisms of reconstruction of the religious field. Religious capital as a tool of mobilization of different social groups is a desirable resource for political powers. This perspective is adopted for the investigation of the religious capital production in the situation of the religious schisms in the NEE countries. В статье представлено применение понятий социального и религиозного капиталов в исследовании религиозной приверженности и участия. Исследование основывается на теории социального капитала Дж.Коулмена, Р.Патнема и П.Бурдье. Предлагается анализ влияния религиозного участия в гражданском обществе, а также участия в нерелигиозных организациях и объединениях; определяется зависимость между религиозным участием и гражданской активностью в странах Новой Восточной Европы и Европейского Союза. В качестве эмпирических данных использованы данные Европейского исследования ценностей (2008) и Мирового исследования ценностей (2005, 2008). Результаты анализа указывают, что существует слабая корреляция между религиозным участием и принадлежность к более широкому кругу нерелигиозных организаций и объединений в постсоветской Украине, России и Молдове в отличие от стран ЕС. Религиозный капитал как символический ресурс легитимации власти и реконструкции религиозного пространства анализируется в перспективе формирования религиозных расколов. Эта перспектива адаптирована к исследованию производства православного религиозного поля под влиянием религиозных расколов в постсоциалистических Украине, Болгарии и Молдове. У статті представлено застосування понять соціального і релігійного капіталів у дослідженні релігійної прихильності та участі. Дослідження ґрунтується на теорії соціального капіталу Дж.Коулмена, Р.Патнема і П.Бурдьє. Пропонується аналіз впливу релігійного участі у громадянському суспільстві, а також участі в нерелігійних організаціях і об'єднаннях; визначається залежність між релігійною участю і громадянською активністю в країнах Нової Східної Європи та Європейського Союзу. З метою емпіричного аналізу використано дані Європейського дослідження цінностей (2008) і Світового дослідження цінностей (2005, 2008). Результати аналізу вказують, що існує слабка кореляція між релігійною участю і приналежністю до більш широкого кола нерелігійних організацій та об'єднань в пострадянській Україні, Росії та Молдові на відміну від країн ЄС. Релігійний капітал як символічний ресурс легітимації влади і реконструкції релігійного простору аналізується в перспективі формування релігійних розколів. Ця перспектива адаптована до дослідження виробництва православного релігійного поля під впливом релігійних розколів в постсоціалістичних Україні, Болгарії і Молдові.

The article is based on the analysis of the newest literature (scientific articles, private blogs) and sources (messages on social networks, news media websites) with the purpose of detailing the use of history as justification for certain actions in foreign policy in the activities of political figures, parties, various state authorities. Such materials and methods, centered on the research of Internet sources, are representative of the modern realities of the so-called "post-truth era", in which the emotionality of a particular message and its correspondence to a consumer's worldview are more conducive to the message being trusted than its actual correlation with factual information. Post-truth politics are characterized by short, clear messages that can easily be memorized by a reader that perceives large amounts of information every day. Although the term "post-truth" is usually attributed to contemporary "fake news" and false statements of statesmen, the examples listed in the article show how Eastern European countries in particular characteristically misuse history as a basis for justifying modern political decisions. For this reason, political actors actively use social networks such as Twitter to implement state policy and to shape their own public image. The examples of statements made by various bureaucrats of Ukraine, Poland, and Moscow reveal the multifaceted manipulation of various facts in the history of Ukraine (including complete distortions) in order to confirm the countries' pro-government narratives, both to get support in the eyes of their own people, and to demand compensation from other parties. The latter strategy is defined as a new and particularly promising area of historical manipulation, which differs from the usual Kremlin practice of falsifications and objections, but risks also warming up Polish-Ukrainian disagreements in the absence of a unified position. ; Стаття базується на аналізі новітньої літератури (наукових статей, авторських блогів) і джерел (повідомлень у соціальних мережах, веб-сайтах ЗМІ) для деталізації використання у діяльності політичних сил, діячів, державних органів влади історії для підтримки тих чи інших дій у зовнішній політиці. Методика статті, пов'язана з дослідженням джерел з мережі Інтернет, базується на сучасних реаліях так званої «епохи постправди», у якій емоційність того чи іншого повідомлення та його відповідність світогляду споживачів більшою мірою сприяють довірі, ніж кореляція повідомлення з фактичною інформацією. Для «політики постправди» характерне домінування коротких, чітких повідомлень, що зможе легко запам'ятати читач, який вимушений сприймати велику кількість різноманітної інформації кожного дня. Хоча здебільшого до такої політики зараховують сучасні «брехливі новини» та неправдиві висловлювання державних діячів, проте наведені в статті приклади демонструють, що для Східної Європи особливо характерна орієнтація на історичні ретроспективи як підґрунтя для виправдання сучасних політичних рішень. Через це для впровадження державної політики та оформлення свого публічного іміджу суб'єкти політичної діяльності активно використовують соціальні мережі, такі як Twitter. На прикладах заяв державних діячів України, Польщі та Москви розкрита багатостороння маніпуляція різноманітними фактами історії України (зокрема з їхнім викривленням) для підтвердження провладних наративів як в очах власного населення, так і задля вимагання компенсацій з боку інших сторін. Останнє визначено як особливо перспективний напрям історичних маніпуляцій, що відрізняється від застарілої кремлівської практики фальсифікацій та заперечень, проте ризикує розігріти й польсько-українські неузгодження у разі відсутності єдиної позиції.

The article analyses the place and role of military attaché staff in the system of military-technical cooperation of Ukraine with foreign countries. The organizational, legal and informational factors that hamper the development of military-technical cooperation as well as the defence-industrial complex are highlighted. The key reasons of ineffective performance of military attaché staff in this field are pointed out.The advantages of using the military attaché staff in the host country, concerning diplomatic means of political support of military-technical cooperation of Ukraine, are:the ability to operate directly in the host country;diplomatic privileges and immunities, as well as high social status;correlation between the typical functions of the diplomatic mission in collecting and disseminating information on the host country and needs of military and technical cooperation;actual proximity to subjects of military and technical cooperation.Ways of development of military-technical cooperation of Ukraine based on improvement of information and political support of military-technical cooperation by the military attaché staff are suggested.The urgent need for regulatory and institutional changes on the part of the central executive authorities in order to optimize the work of the military attaché staff is determined. For this purpose, it is necessary:to regulate the place, role, functions of the military attaché staff with regard to military-technical cooperation in legal documents that determine the status of attachés;to delegate the authority to the Defence Attaché to make independent decisions concerning information and presentation events in the country;to create a system for providing the military attachés with information support;to review the communication policy of military attaché staff and direct efforts to meet the modern requirements of public diplomacy, to form not only a positive image of the national armed forces but also the information support of marketing communications of the national enterprises of the defence industry. ; У статті проаналізовано місце та роль апарату військових аташе в системі військово-технічного співробітництва України з іноземними державами. Висвітлено організаційно-правові та інформаційні чинники, які стримують розвиток військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу, а також зазначені ключові причини недостатньо ефективної діяльності апаратів військових аташе в цій сфері.Перевагами використання апарату військових аташе в країні перебування в системі дипломатичних засобів політичної підтримки військово-технічного співробітництва України є:можливість вести діяльність безпосередньо в країні перебування;наявність дипломатичних привілеїв та імунітетів, а також високого соціального статусу;кореляція між типовими функціями дипломатичного представництва щодо збору і поширення інформації про країну перебування та потребами у сфері військово-технічного співробітництва;об'єктивна наближеність до суб'єктів військово-технічного співробітництва.Запропоновано шляхи розвитку військово-технічного співробітництва шляхом удосконалення інформаційного супроводу та політичної підтримки цього співробітництва апаратами військових аташе.Визначена нагальна потреба нормативних та інституційних змін з боку центральних органів виконавчої влади з метою оптимізації роботи апаратів військових аташе. З цією метою необхідно: регламентувати місце, роль, функції апарату військових аташе у сфері військово-технічного співробітництва у нормативно-правових документах, які визначають статус аташату; делегувати Аташе з питань оборони повноваження щодо прийняття ним самостійних рішень відносно проведення в країні перебування інформаційно-презентаційних заходів;створити систему забезпечення апарату військових аташе інформаційно-довідковою базою;переглянути комунікативну політику в діяльності військових аташе і спрямувати зусилля на виконання ними сучасних вимог публічної дипломатії, на формування не лише позитивного іміджу збройних сил країни, але й інформаційної підтримки маркетингових комунікацій підприємств оборонно-промислового комплексу держави.

The article analyses the place and role of military attaché staff in the system of military-technical cooperation of Ukraine with foreign countries. The organizational, legal and informational factors that hamper the development of military-technical cooperation as well as the defence-industrial complex are highlighted. The key reasons of ineffective performance of military attaché staff in this field are pointed out.The advantages of using the military attaché staff in the host country, concerning diplomatic means of political support of military-technical cooperation of Ukraine, are:the ability to operate directly in the host country;diplomatic privileges and immunities, as well as high social status;correlation between the typical functions of the diplomatic mission in collecting and disseminating information on the host country and needs of military and technical cooperation;actual proximity to subjects of military and technical cooperation.Ways of development of military-technical cooperation of Ukraine based on improvement of information and political support of military-technical cooperation by the military attaché staff are suggested.The urgent need for regulatory and institutional changes on the part of the central executive authorities in order to optimize the work of the military attaché staff is determined. For this purpose, it is necessary:to regulate the place, role, functions of the military attaché staff with regard to military-technical cooperation in legal documents that determine the status of attachés;to delegate the authority to the Defence Attaché to make independent decisions concerning information and presentation events in the country;to create a system for providing the military attachés with information support;to review the communication policy of military attaché staff and direct efforts to meet the modern requirements of public diplomacy, to form not only a positive image of the national armed forces but also the information support of marketing communications of the national enterprises of the defence industry. ; У статті проаналізовано місце та роль апарату військових аташе в системі військово-технічного співробітництва України з іноземними державами. Висвітлено організаційно-правові та інформаційні чинники, які стримують розвиток військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу, а також зазначені ключові причини недостатньо ефективної діяльності апаратів військових аташе в цій сфері.Перевагами використання апарату військових аташе в країні перебування в системі дипломатичних засобів політичної підтримки військово-технічного співробітництва України є:можливість вести діяльність безпосередньо в країні перебування;наявність дипломатичних привілеїв та імунітетів, а також високого соціального статусу;кореляція між типовими функціями дипломатичного представництва щодо збору і поширення інформації про країну перебування та потребами у сфері військово-технічного співробітництва;об'єктивна наближеність до суб'єктів військово-технічного співробітництва.Запропоновано шляхи розвитку військово-технічного співробітництва шляхом удосконалення інформаційного супроводу та політичної підтримки цього співробітництва апаратами військових аташе.Визначена нагальна потреба нормативних та інституційних змін з боку центральних органів виконавчої влади з метою оптимізації роботи апаратів військових аташе. З цією метою необхідно: регламентувати місце, роль, функції апарату військових аташе у сфері військово-технічного співробітництва у нормативно-правових документах, які визначають статус аташату; делегувати Аташе з питань оборони повноваження щодо прийняття ним самостійних рішень відносно проведення в країні перебування інформаційно-презентаційних заходів;створити систему забезпечення апарату військових аташе інформаційно-довідковою базою;переглянути комунікативну політику в діяльності військових аташе і спрямувати зусилля на виконання ними сучасних вимог публічної дипломатії, на формування не лише позитивного іміджу збройних сил країни, але й інформаційної підтримки маркетингових комунікацій підприємств оборонно-промислового комплексу держави.

The article analyzes the relationship between the value orientations of the Ukrainians and the electoral choice. The purpose of the article is to study this relationship by combining two sources of data – opinion poll and voting results submitted by the Central Election Commission. As an opinion poll, the sixth wave of the European Social Survey conducted in Ukraine is used, and the second source of data is the results of the Ukrainians voting in the 2012 parliamentary elections. The concept of "value" in this article is defined within Schwartz's theory as desirable goals that go beyond specific situations, differ in importance from each other and are guiding principles in human life. The analysis uses the ten Schwarz's values, which are grouped into four value sectors, which are named «Conservation», «Self-Enhancement», «Self-Transcend ence» and «Openness to Change».Correlation between the level of values from the identified sectors and the proportion of parties that scored more than 1% of the votes in the parliamentary elections is observed on the data from both sources, grouped by region. Thus, there is clearly a tendency for a link between the high level of expressiveness of the values of «Self-Transcendence» and «Conservation» and a high proportion of the «Party of Regions» and the «Communist Party» during the analysis of the significance of the coefficients and the direction of correlation. Similarly, there is a connection between the high expressiveness of the values of «Self-Enhancement» and «Openness to Change» and a high proportion of the parties of the «Batkivshchyna», «UDAR» and «Nasha Ukraina» parties.Accordingly, these political parties can be divided into two groups: parties whose level of support positively correlates with the values of «Self-Transcendence» and «Conservation» and the parties, whose support is positively correlated with the expressiveness of the values of «Self-Enhancement» and «Openness to Change». Whereas the values in this study are interpreted as desirable goals in human life, the author suggests that, as they become transformed into political orientations, they begin to reflect the expectations of citizens from the political forces or leaders they choose. The fixed correlation between value orientations and electoral choice opens up perspectives for the possibility of clustering parties based on the values of their supporters as an alternative to grouping parties within the classical ideological continuums. ; У статті аналізується зв'язок між ціннісними орієнтаціями населення України та електоральним вибором. Метою статті є дослідження даного взаємозв'язку на регіональному рівні за допомогою поєднання двох джерел даних – шостої хвилі Європейського соціального дослідження, проведеної в Україні, та результатів голосування населення України на Парламентських виборах 2012 року. Поняття «цінності» у даній статті визначено у межах теорії Ш. Шварца як бажані цілі, що виходять за рамки конкретних ситуацій, відрізняються одна від одної за своєю значущістю і є керівними принципами в житті людини. У аналізі використані десять цінностей, виділених Шварцом, які об'єднані у чотири ціннісні сектори, а саме цінності «Збереження», «Самоствердження», «Піклування про людей та природу» і «Відкритості до змін». На даних з обох джерел, згрупованих по областям, виявлена кореляція між рівнем вираженості цінностей із визначених секторів та часткою партій, які набрали більше 1% голосів на Парламентських виборах. Зафіксований зв'язок між ціннісними орієнтаціями та електоральним вибором відкриває перспективи для можливості кластеризації партій на основі цінностей їх прихильників як альтернативу групуванню партій у межах класичних ідеологічних континуумів.

The article analyzes the relationship between the value orientations of the Ukrainians and the electoral choice. The purpose of the article is to study this relationship by combining two sources of data – opinion poll and voting results submitted by the Central Election Commission. As an opinion poll, the sixth wave of the European Social Survey conducted in Ukraine is used, and the second source of data is the results of the Ukrainians voting in the 2012 parliamentary elections. The concept of "value" in this article is defined within Schwartz's theory as desirable goals that go beyond specific situations, differ in importance from each other and are guiding principles in human life. The analysis uses the ten Schwarz's values, which are grouped into four value sectors, which are named «Conservation», «Self-Enhancement», «Self-Transcend ence» and «Openness to Change».Correlation between the level of values from the identified sectors and the proportion of parties that scored more than 1% of the votes in the parliamentary elections is observed on the data from both sources, grouped by region. Thus, there is clearly a tendency for a link between the high level of expressiveness of the values of «Self-Transcendence» and «Conservation» and a high proportion of the «Party of Regions» and the «Communist Party» during the analysis of the significance of the coefficients and the direction of correlation. Similarly, there is a connection between the high expressiveness of the values of «Self-Enhancement» and «Openness to Change» and a high proportion of the parties of the «Batkivshchyna», «UDAR» and «Nasha Ukraina» parties.Accordingly, these political parties can be divided into two groups: parties whose level of support positively correlates with the values of «Self-Transcendence» and «Conservation» and the parties, whose support is positively correlated with the expressiveness of the values of «Self-Enhancement» and «Openness to Change». Whereas the values in this study are interpreted as desirable goals in human life, the author suggests that, as they become transformed into political orientations, they begin to reflect the expectations of citizens from the political forces or leaders they choose. The fixed correlation between value orientations and electoral choice opens up perspectives for the possibility of clustering parties based on the values of their supporters as an alternative to grouping parties within the classical ideological continuums. ; У статті аналізується зв'язок між ціннісними орієнтаціями населення України та електоральним вибором. Метою статті є дослідження даного взаємозв'язку на регіональному рівні за допомогою поєднання двох джерел даних – шостої хвилі Європейського соціального дослідження, проведеної в Україні, та результатів голосування населення України на Парламентських виборах 2012 року. Поняття «цінності» у даній статті визначено у межах теорії Ш. Шварца як бажані цілі, що виходять за рамки конкретних ситуацій, відрізняються одна від одної за своєю значущістю і є керівними принципами в житті людини. У аналізі використані десять цінностей, виділених Шварцом, які об'єднані у чотири ціннісні сектори, а саме цінності «Збереження», «Самоствердження», «Піклування про людей та природу» і «Відкритості до змін». На даних з обох джерел, згрупованих по областям, виявлена кореляція між рівнем вираженості цінностей із визначених секторів та часткою партій, які набрали більше 1% голосів на Парламентських виборах. Зафіксований зв'язок між ціннісними орієнтаціями та електоральним вибором відкриває перспективи для можливості кластеризації партій на основі цінностей їх прихильників як альтернативу групуванню партій у межах класичних ідеологічних континуумів.

The article is dedicated to the problem related to the process of the formation of the political elite of Ivano-Frankivsk region. The main political actors of the regional political elite were specified by the formal features (their influence on the strategic political decisions) and its main groups were investigated (national deputies of Ukraine, heads of local governments and state authorities, heads of regional organizations of leading political parties, business elite, ideological and communicative elite, etc.). The main focus of the study was on the formation through elections and appointments of deputies (Verkhovna Rada of Ukraine, regional council), as well as public authorities (regional state administration and its structures), which allowed to identify and analyze the main procedures and mechanisms of elite formation in the region, reflecting the complex processes of its change/reproduction on its own basis, renewal through the involvement of new members of society. Based on the analysis of a broad empirical base, the correlation of the process of elite formation of IvanoFrankivsk region with the general tendencies of transformation of the political system of Ukraine, the influence of the center-peripheral paradigm is confirmed. Thus, in the conditions of formation of a hybrid political regime, despite the significant dynamics of renewal of the main institutions of power in the region, this process at the turn of the XX−XXI centuries took place mostly in the form of circulation or reproductive circulation − a limited, formal process of renewal of the political elite, which was under the influence of leading political and economic groups. There was a gradual narrowing of institutional channels for recruiting political elites in the region, which turned it into a social group with incomplete social representation. Significant weight in the process of forming the political elite of Ivano-Frankivsk region "closed" procedures and nomenclature mechanisms, frequent changes during the elections and appointments of leading political actors, which did not always happen with heredity, significantly reduced the overall potential of the regional political elite, which is still not realized in the full measure. ; У статті досліджується проблема, пов'язана з процесом формування політичної еліти Івано-Франківської області. Здійснена конкретизація кола політичних акторів, яких за формальними ознаками (належністю до прийняття стратегічних політичних рішень) можна віднести до регіональної політичної еліти, її основних груп (народні депутати України, керівники органів місцевого самоврядування та державної влади, керівники обласних організацій провідних політичних партій, бізнес еліта, ідеологічна та комунікативна еліта тощо). Основна увага у дослідженні була прикута до формування шляхом виборів та призначень депутатського корпусу (Верховної Ради України, обласної ради), а також органів державної влади (обласної державної адміністрації та її структур), що дало можливість виявити та проаналізувати основні процедури та механізми елітотворення в області, що відображали складні процеси її зміни/відтворення на власній основі, оновлення шляхом залучення до неї нових представників суспільства. На основі аналізу широкої емпіричної бази підтверджена кореляція процесу елітотворення Івано-Франківщини зі загальними тенденціями трансформації політичної системи України, дією центр-периферійної парадигми. Так, в умовах становлення гібридного політичного режиму, попри значну динаміку оновлення складу основних інститутів влади області, цей процес на зламі ХХ−ХХІ ст. проходив здебільшого у формі циркуляції або репродуктивної циркуляції − обмеженого, формального процесу оновлення політичної еліти, який знаходився під впливом провідних політико-економічних груп. В області відбулося і поступове звуження інституціональних каналів рекрутування політичної еліти, що перетворювало її на суспільну групу з неповною соціальною репрезентацією. Значна вага у процесі формування політичної еліти ІваноФранківщини "закритих" процедур та номенклатурних механізмів, часта зміна під час виборів та призначень провідних політичних акторів, що не завжди відбувалося з дотриманням спадкоємності, значно знижувало загальний потенціал регіональної політичної еліти, який залишається реалізованим неповною мірою.

The article is dedicated to the problem related to the process of the formation of the political elite of Ivano-Frankivsk region. The main political actors of the regional political elite were specified by the formal features (their influence on the strategic political decisions) and its main groups were investigated (national deputies of Ukraine, heads of local governments and state authorities, heads of regional organizations of leading political parties, business elite, ideological and communicative elite, etc.). The main focus of the study was on the formation through elections and appointments of deputies (Verkhovna Rada of Ukraine, regional council), as well as public authorities (regional state administration and its structures), which allowed to identify and analyze the main procedures and mechanisms of elite formation in the region, reflecting the complex processes of its change/reproduction on its own basis, renewal through the involvement of new members of society. Based on the analysis of a broad empirical base, the correlation of the process of elite formation of IvanoFrankivsk region with the general tendencies of transformation of the political system of Ukraine, the influence of the center-peripheral paradigm is confirmed. Thus, in the conditions of formation of a hybrid political regime, despite the significant dynamics of renewal of the main institutions of power in the region, this process at the turn of the XX−XXI centuries took place mostly in the form of circulation or reproductive circulation − a limited, formal process of renewal of the political elite, which was under the influence of leading political and economic groups. There was a gradual narrowing of institutional channels for recruiting political elites in the region, which turned it into a social group with incomplete social representation. Significant weight in the process of forming the political elite of Ivano-Frankivsk region "closed" procedures and nomenclature mechanisms, frequent changes during the elections and appointments of leading political actors, which did not always happen with heredity, significantly reduced the overall potential of the regional political elite, which is still not realized in the full measure. ; У статті досліджується проблема, пов'язана з процесом формування політичної еліти Івано-Франківської області. Здійснена конкретизація кола політичних акторів, яких за формальними ознаками (належністю до прийняття стратегічних політичних рішень) можна віднести до регіональної політичної еліти, її основних груп (народні депутати України, керівники органів місцевого самоврядування та державної влади, керівники обласних організацій провідних політичних партій, бізнес еліта, ідеологічна та комунікативна еліта тощо). Основна увага у дослідженні була прикута до формування шляхом виборів та призначень депутатського корпусу (Верховної Ради України, обласної ради), а також органів державної влади (обласної державної адміністрації та її структур), що дало можливість виявити та проаналізувати основні процедури та механізми елітотворення в області, що відображали складні процеси її зміни/відтворення на власній основі, оновлення шляхом залучення до неї нових представників суспільства. На основі аналізу широкої емпіричної бази підтверджена кореляція процесу елітотворення Івано-Франківщини зі загальними тенденціями трансформації політичної системи України, дією центр-периферійної парадигми. Так, в умовах становлення гібридного політичного режиму, попри значну динаміку оновлення складу основних інститутів влади області, цей процес на зламі ХХ−ХХІ ст. проходив здебільшого у формі циркуляції або репродуктивної циркуляції − обмеженого, формального процесу оновлення політичної еліти, який знаходився під впливом провідних політико-економічних груп. В області відбулося і поступове звуження інституціональних каналів рекрутування політичної еліти, що перетворювало її на суспільну групу з неповною соціальною репрезентацією. Значна вага у процесі формування політичної еліти ІваноФранківщини "закритих" процедур та номенклатурних механізмів, часта зміна під час виборів та призначень провідних політичних акторів, що не завжди відбувалося з дотриманням спадкоємності, значно знижувало загальний потенціал регіональної політичної еліти, який залишається реалізованим неповною мірою.

The article considers state coercion as a general theoretical legal category in the light of another concept – the concept of legal policy of the state. It is noted that forms and features of state coercion are the result of the legal policy chosen by the state. In particular, it indicates the dependence of forms of state coercion on the state regime (authoritarian or democratic), and the legal ideology that underlies the state legal policy. The article describes the correlation between the democratization of state legal policy and the mitigation of the tools of state legal coercion, in particular the increasing use of indirect coercion and the gradual replacement of coercion in many areas by persuasion and persuasion of subjects to lawful behavior. At the same time, it is stated that the democratization of state legal policy does not mean the abandonment of state legal coercion as such, which retains its current place in the arsenal of state power. It is noted that the assessment of the degree of democratization of state legal policy is possible, including through the assessment of forms and methods of state coercion used by public authorities. The characteristics that are important for assessing the nature of the use of state coercion as an instrument of state legal policy, in particular resources, procedures and values, are given. The characteristic tasks of state coercion as an instrument of legal policy are considered. The peculiarities of the use of state coercion for regulatory and security purposes are determined. It is concluded that regardless of the nature of state legal policy and the degree of its democratization, state coercion remains a valid tool for the implementation of state will and the achievement of state goals through legal policy. The measure of state coercion as a democratic legal policy is its legitimacy and following the procedure and not the rejection of state coercion as such. ; У статті розглянуто державний примус як загальнотеоретичну правову категорію у зв'язку з іншим поняттям – поняттям правової політики держави. Відзначено, що форми та особливості державного примусу є результатом вибраної державою правової політики. Зокрема, вказується на залежність форм державного примусу від державного режиму (авторитарного або демократичного) та правової ідеології, що покладена в основу державної правової політики. У статті описується кореляція між демократизацією державної правової політики та пом'якшенням інструментарію державно-правового примусу, зокрема все більш широким використанням непрямого примусу та поступового заміщення примусу в багатьох сферах методами переконання та спонукання суб'єктів до правомірної поведінки без жорсткого впливу на них. Водночас констатується, що демократизація державної правової політики не означає відмови від державно-правового примусу як такого, який зберігає своє чинне місце в арсеналі державної влади. Відзначається, що оцінювання ступеня демократизації державної правової політики можливе, зокрема, через оцінювання форм та способів державного примусу, що застосовуються державною владою. Наводиться характеристика елементів, що мають значення для оцінювання характеру застосування державного примусу як інструменту державної правової політики, зокрема ресурсів, процедур та цінностей. Розглядаються характерні завдання державного примусу як інструменту правової політики. Визначаються особливості використання державного примусу з регулятивною та з охоронною метою. Робиться висновок, що незалежно від характеру державної правової політики та ступеня її демократизації державний примус залишається чинним інструментом реалізації державної волі та досягнення цілей держави через правову політику. Мірилом державного примусу як демократичної правової політики виступає його правомірність та слідування процедурі, а не відмова від державного примусу як такого.

Метою роботи є аналіз природи гетерогенності ісламу в полі мусульманської культури і детермінація модераторів варіативності його форм. Методологія. Концептуальним методологічним ядром дослідження є культурологічний аналіз ісламу в міждисциплінарному просторі соціально-гуманітарних наук. Для комплексного дослідження феномену був використаний цивілізаційний підхід, що дозволило усвідомити унікальність мусульманського світу як локальної цивілізації та функціональну роль в ньому ісламської релігії. Стратегія дослідження ґрунтується на системному аналізі в авторській інтерпретації – феномен ісламу осмислюється як цілісна система в сукупності відносин і зв'язків між інваріантним і варіативним компонентами. Наукова новизна. Для вивчення проблеми різноманіття форм ісламу введена у науковий обіг авторська модель системного методу, яка ґрунтується на дихотомії інваріантної та варіативної складових феномену. Верифікована ідея варіативності ісламу в просторі мусульманської цивілізації. Визначена інваріантна та варіативна складові ісламу та модератори їх формування. Висновки. На основі парадигми про інваріантність догматики ісламу і різноманіття її інтерпретації в хронотопі встановлені стрижневі модератори варіативності форм ісламу: 1) відсутність в Корані й Сунні прямих заборон щодо певних аспектів мирського життя; брак єдиного релігійного центру, який стежить за одноманітністю тлумачення канонічних текстів; 2) ослаблення зв'язку між сакральним і профанним, що детермінувало політизацію ісламу (у формі ісламізму всіх відтінків)"; 3) симбіоз релігії та етнічної культури, котрий обумовив дихотомію "класичний–народний" іслам; 4) кореляція конфігурації ісламу з соціально-політичною структурою суспільства, що зумовило бінарну опозицію двох доктрин побудови мусульманської громади – на основі ідеї відродження халіфату, з одного боку, і введення шаріатського правління в національних кордонах – з іншого ; The purpose of the article is to analyze the nature of the heterogeneity of Islam in the field of Muslim culture and to determine the moderators of the variability of its forms. Methodology. The culturology analysis of Islam in the interdisciplinary space of the social sciences and humanities is the conceptual methodological core of the research. For a comprehensive study of the phenomenon, a civilizational approach was used, which made it possible to realize the uniqueness of the Muslim world as a local civilization and the functional role of the Islamic religion in it. The research strategy is based on system analysis in the author's interpretation. The phenomenon of Islam is interpreted as an integral system in the totality of relations and connections between the invariant and variable components. Scientific novelty. To study the problem of the diversity of forms of Islam, the author's model of the system method, based on the dichotomy of the invariant and variable components of the phenomenon, was introduced into scientific circulation. The idea of the variability of Islam in the space of Muslim civilization has been verified. The invariant and variable components of Islam and the moderators of their formation are determined. Conclusions. Based on the paradigm of the invariance of the dogma of Islam and the diversity of its interpretation in the chronotope, the core moderators of the variability of the forms of Islam are established: 1) the absence in the Quran and Sunnah of direct prohibitions in relation to certain aspects of worldly life; the absence of a unified religious center that monitors the monotony of interpretation of canonical texts;2) the weakening of the connection between the sacred and the profane, which determined the politicization of Islam (in the form of Islamism of all shades); 3) symbiosis of religion and ethnic culture, which led to the dichotomy "classical-folk" Islam; 4) the correlation of the configuration of Islam with the socio-political structure of society, which, in particular, determined the binary opposition of two doctrines of building a Muslim community: the firs doctrine is based on the idea of the revival of the Caliphate, the second doctrine is based on Sharia rule within national borders

Formal analysis of Ukrainian digital political discourse in 2019 is conducted in the paper. Information was collected with Python program find_political_actors.py. More than 21 thousand headlines from a site "Ukrayins'ka pravda" were processed. Formal analysis was conducted with three indicators: diversification, uniqueness, balance. Diversification (average) is 1,1 and the indicator has been decreasing since 2005. However periods of larger/lower diversification are observed. In 2019 the periods are coincide with the preelection campaign and the elections. And the change of political elites didn't cause change in the discourse. Uniqueness (average) is - 17,7%. In 2019 the same political actors were in the spotlight. And, the percent of unique political subjects and institutions has been decreasing. Again, the emergence of new political actors didn't change the indicator. There is negative correlation between the two indicators (-0,8). Thus, in the periods of large diversification the same figures are represented in the discourse. As for balance, the indicator in creased to 0,7 in April (presidential election), however, afterwards decreased and stabilized at the level 0,25. In the mentions rating clear change of attention to president (from Poroshenko to Zelensky) is fixed. However, the second position of the rating was changed constantly. It may be supposed, that the period of uncertainty was started, and there were no powerful figures except the president himself. The results of the research are as follows: a political text contain the one mention of one political actor, and the dialogue potential of the discourse has been decreasing. Moreover, the interrelations is concentrated around the same actors. And, the gap between the first, most powerful figure (president as a rule) and the second one in the mentions rating has been increasing. So, a president gets a monopoly of existence in the discourse, and therefore - forms the agenda. ; У статті здійснено формальний аналіз цифрового політичного дискурсу України за 2019 рік. Інформація збиралася за допомогою програми find_political_actors.py, написаної мовою Python. Усього було оброблено більше 21 тис. заголовків новин сайту «Українська правда». Формальний аналіз проводився за трьома показниками, як-от: диверсифікація, унікальність та збалансованість. Середній показник диверсифікації - 1,1, цей показник у 2019 році продовжує знижуватися порівняно з попередніми роками спостережень. Однак бачимо періоди більшої і меншої диверсифікації. У 2019 році вони збігаються з передвиборчою кампанією та виборами. Проте зміна влади не призводить до змін у дискурсі за цим показником. Середній показник унікальності - 17,7%. У 2019 році увага була зосереджена на тих самих політичних акторах. І відсоток унікальних політичних суб'єктів та інститутів знижується із часом. Водночас поява нових політичних акторів у 2019 році не призвела до зміни цього показника. Між показником диверсифікації й унікальності є негативна кореляція (-0,8). Отже, у періоди більшої диверсифікації дискурсу в ньому репрезентовані ті самі особи. Щодо збалансованості ЦПД, фіксуємо збільшення показника до 0,7, однак пізніше спостерігається зниження і стабілізація показника на рівні 0,25. За рейтингом згадуваності фіксуємо чітку, без коливань зміну уваги до президента в місяць переобрання, а також постійну зміну другої за популярністю позиції. Для дискурсу це може означати певний період невизначеності, коли за фігурою президента не стоять інші впливові постаті. Отримані результати означають, що в основному політичний текст містить згадку про одну особу, із часом діалогічність дискурсу зменшується. Окрім того, що в цифровому політичному дискурсі стає все менше діалогічності, взаємодія зводиться до тих самих акторів. Поступово зростає розрив між першою, найбільш впливовою та статусною позицією (зазвичай президент) та другою позицією в рейтингу згадуваності. За таких умов президент має певну монополію на присутність у дискурсі, а отже - на формування порядку денного.

Метою роботи є аналіз природи гетерогенності ісламу в полі мусульманської культури і детермінація модераторів варіативності його форм. Методологія. Концептуальним методологічним ядром дослідження є культурологічний аналіз ісламу в міждисциплінарному просторі соціально-гуманітарних наук. Для комплексного дослідження феномену був використаний цивілізаційний підхід, що дозволило усвідомити унікальність мусульманського світу як локальної цивілізації та функціональну роль в ньому ісламської релігії. Стратегія дослідження ґрунтується на системному аналізі в авторській інтерпретації – феномен ісламу осмислюється як цілісна система в сукупності відносин і зв'язків між інваріантним і варіативним компонентами. Наукова новизна. Для вивчення проблеми різноманіття форм ісламу введена у науковий обіг авторська модель системного методу, яка ґрунтується на дихотомії інваріантної та варіативної складових феномену. Верифікована ідея варіативності ісламу в просторі мусульманської цивілізації. Визначена інваріантна та варіативна складові ісламу та модератори їх формування. Висновки. На основі парадигми про інваріантність догматики ісламу і різноманіття її інтерпретації в хронотопі встановлені стрижневі модератори варіативності форм ісламу: 1) відсутність в Корані й Сунні прямих заборон щодо певних аспектів мирського життя; брак єдиного релігійного центру, який стежить за одноманітністю тлумачення канонічних текстів; 2) ослаблення зв'язку між сакральним і профанним, що детермінувало політизацію ісламу (у формі ісламізму всіх відтінків)"; 3) симбіоз релігії та етнічної культури, котрий обумовив дихотомію "класичний–народний" іслам; 4) кореляція конфігурації ісламу з соціально-політичною структурою суспільства, що зумовило бінарну опозицію двох доктрин побудови мусульманської громади – на основі ідеї відродження халіфату, з одного боку, і введення шаріатського правління в національних кордонах – з іншого ; The purpose of the article is to analyze the nature of the heterogeneity of Islam in the field of Muslim culture and to determine the moderators of the variability of its forms. Methodology. The culturology analysis of Islam in the interdisciplinary space of the social sciences and humanities is the conceptual methodological core of the research. For a comprehensive study of the phenomenon, a civilizational approach was used, which made it possible to realize the uniqueness of the Muslim world as a local civilization and the functional role of the Islamic religion in it. The research strategy is based on system analysis in the author's interpretation. The phenomenon of Islam is interpreted as an integral system in the totality of relations and connections between the invariant and variable components. Scientific novelty. To study the problem of the diversity of forms of Islam, the author's model of the system method, based on the dichotomy of the invariant and variable components of the phenomenon, was introduced into scientific circulation. The idea of the variability of Islam in the space of Muslim civilization has been verified. The invariant and variable components of Islam and the moderators of their formation are determined. Conclusions. Based on the paradigm of the invariance of the dogma of Islam and the diversity of its interpretation in the chronotope, the core moderators of the variability of the forms of Islam are established: 1) the absence in the Quran and Sunnah of direct prohibitions in relation to certain aspects of worldly life; the absence of a unified religious center that monitors the monotony of interpretation of canonical texts;2) the weakening of the connection between the sacred and the profane, which determined the politicization of Islam (in the form of Islamism of all shades); 3) symbiosis of religion and ethnic culture, which led to the dichotomy "classical-folk" Islam; 4) the correlation of the configuration of Islam with the socio-political structure of society, which, in particular, determined the binary opposition of two doctrines of building a Muslim community: the firs doctrine is based on the idea of the revival of the Caliphate, the second doctrine is based on Sharia rule within national borders

Дисципліна «Судові та правоохоронні органи», для навчально-методичного забезпечення якої підготовлено підручник, має важливе значення в контексті формування професійної компетентності майбутніх юристів.
За добу незалежної України створено чимало підручників та посібників з організації діяльності судових та правоохоронних органів, автори яких пропонують різні підходи щодо визначення їх переліку. Наприклад, авторський колектив навчального посібника для курсантів та студентів НАВСУ виділяє органи судової влади, прокуратуру, органи Служби безпеки України, Національну поліцію та інші органи МВС України, органи досудового розслідування, адвокатуру, а також долучає міжнародну організацію кримінальної поліції – Інтерпол[1]. У посібнику львівських фахівців розглядаються суди загальної юрисдикції, Конституційний Суд України, Вища рада юстиції, прокуратура, органи внутрішніх справ, адвокатура, нотаріат, органи юстиції[2]. Одеські вчені у своєму виданні звернули увагу на органи, діяльність яких спрямовується та координується міністром юстиції України[3].
Неодноразово здійснювалися спроби корегування предмета названої дисципліни через розширення кола інститутів, які вивчалися, і виокремлення, крім суду та правоохоронних органів, ще і контролюючих та правозахисних[4].
На нашу думку, в умовах перманентного реформування в Україні органів та установ, діяльність яких спрямовано на забезпечення прав і свобод людини та громадянина, актуалізується питання подальшої розробки відповідних сучасних навчальних матеріалів для закладів вищої освіти юридичного профілю.
З огляду на це слід відзначити комплексний підхід авторського колективу до вивчення правового статусу цих інституцій. Зокрема, здійснено спробу в межах підручника поєднати особливості організації та діяльності широкого спектру уповноважених суб'єктів: судових, правоохоронних, контрольно-наглядових та правозахисних. При цьому автори обґрунтовують власну позицію щодо відповідної класифікації. Запропонований дискурс сприятиме становленню наукового світогляду здобувачів вищої юридичної освіти.
Структура підручника, який рецензується, у цілому відповідає освітній, виховній та управлінській функціям навчального процесу. Доречним є виокремлення в кожній главі питань для самоконтролю.
У першому розділі надано загальну характеристику судової, правоохоронної, контрольно-наглядової та правозахисної діяльності. Автори пропонують власні визначення категорій, які вивчаються в межах дисципліни. Другий розділ присвячено особливостям судової системи України, повноваженням судів та суддів усіх рівнів. Окремо наголошується на важливості організаційно-кадрового забезпечення функціонування судових органів. Найбільший за обсягом матеріалу третій розділ, предметом якого є правоохоронні органи: функції, структура, повноваження, порядок організації. У цьому розділі акцентовано увагу на центральних органах виконавчої влади, діяльність яких координується Кабінетом Міністрів України через міністра внутрішніх справ України. Певною новацією для навчальної літератури є використання одночасно таких двох груп інститутів, як контрольно-наглядові та правозахисні (четвертий та п'ятий розділи). Значну увагу приділено правовому статусу органів, їх завданням, особливості утворення та підпорядкування, кадровому забезпеченню та взаємодії тощо.
Разом із тим деякі положення підручника мають дискусійний характер. Насамперед, необхідна більш чітка кореляція запропонованої класифікації інституцій відповідно до чинного законодавства. Доречно сформулювати чіткі критерії визначення таких груп як контрольно-наглядові та правозахисні органи. На нашу думку, у подальшому варто висвітлювати питання полеміки щодо правового регулювання діяльності деяких інститутів держави. Так, залишилася поза увагою авторів актуальна проблема співвідношення конституційних понять «судова влада» (ст. 6) та «правосуддя» (розділ VIII).
Утім, викладені вище зауваження та рекомендації не впливають на загальну високу оцінку підручника, що рецензується.

[1] Удалова Л. Д., Рожнова В. В., Заїка С. О., Мельник О. В., Форостяний А. В., Ключник К. П. Мультимедійний посібник «Судові та правоохоронні органи України». НАВСУ. URL: https://arm.naiau.kiev.ua/books/SPOU/index.html
[2] Ковалів М. В., Єсімов С. С., Назар Ю. С., Гаврильців М. Т., Лук'янова Г. Ю., Годяк А. І., Бліхар М. М. Судові та правоохоронні органи : навчальний посібник. Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2016. 388 с.
[3] Ярова Л. В., Матвєєвський О. В. Організація судових та правоохоронних органів України : навчальний посібник. Одеса : Фенікс, 2018. 296 с.
[4] Суд, правоохоронні та правозахисні органи України : навч.посіб. / В. Т. Білоус [та ін.] ; ред. Я. Кондратьєв ; Національна академія внутрішніх справ України. К. : Юрінком інтер, 2002. 320 с.;
Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: підручник / [В. Т. Білоус та ін.] ; відп. ред. В. Т. Маляренко, д-р юрид. наук, проф., чл.-кор. Акад. прав. наук України. 3-тє вид., переробл. і допов. К. : Юрінком Інтер, 2007. 350 с.