Search results

Метою дослідження є наукове визначення та юридичне тлумачення терміну «територія дипломатичного представництва та консульської установи України за кордоном», яке наведено у главі 41 Кримінального процесуального кодексу України. Завданнями статті є юридичний аналіз статей глави 41 та теоретичне обґрунтування означеного терміну через категорії наступних галузей права: міжнародного права (категорії «приміщення представництва», «консульське приміщення»); теорії держави і права (категорія «територія держави»); кримінально-процесуального права (категорія «дія процесуального закону у просторі»).Наукова новизна полягає у системному дослідженні поняття «територія дипломатичного представництва». Окремі вітчизняні та зарубіжні науковці торкалися цієї проблематики частково, досліджуючи, в основному, питання вчинення процесуальних дій на території дипломатичних представництв. Більшість науковців поставило під сумнів можливість використання терміну «територія дипломатичного представництва та консульської установи» у кримінальному процесуальному законодавстві.Автором доводиться, що український законодавець у кримінально-процесуальному законі вдало та правильно застосував саме термін «територія дипломатичного представництва та консульської установи». Свою думку автор обґрунтовує трьома аргументами: 1) український законодавець відокремлює «територію України» від «території дипломатичного представництва та консульської установи України за кордоном», підкреслюючи, що це не одне і теж саме, і перше не охоплює друге; 2) у Кримінальному процесуальному кодексі України використаний спеціальний юридичний термін, який притаманний спеціальній юридичній термінології кримінально-процесуального права; 3) аналіз повноважень керівників дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном щодо здійснення ними кримінального провадження показав, що саме вони, використовуючи положення теорії екстериторіальності, приймають рішення про допуск чи недопуск на територію дипломатичних представництв представників правоохоронних органів країни перебування. Але, у будь-якому випадку скоєння на території дипломатичного представництва кримінального правопорушення, вони зобов'язані провести відповідні процесуальні дії.Висновки. Територія дипломатичного представництва або консульської установи України за кордоном у сенсі можливості вчинення процесуальних дій – це: 1) не територія України, тобто держави, що акредитує, а територія країни перебування; 2) територія зі спеціальним правовим статусом, який передбачає недоторканність та інші дипломатичні імунітети та привілеї; 3) сукупність будівель, частин будівель та приміщень, а також дипломатичні транспортні засоби; 4) земельна ділянка, яка позначена на місцевості і оточена парканом.

Метою дослідження є розкриття особливостей законодавчого регулювання правових засад організації та діяльності органів зовнішньої розвідки України на основі порівняльного аналізу із законодавчим забезпеченням функціонування розвідувальних органів Російської Федерації.
Наукова новизна полягає у тому, що вперше на основі юридичної компаративістики проаналізовано правове регулювання організації та діяльності органів зовнішньої розвідки України та РФ. Досліджено чинники, що спонукали законодавців зазначених країн прийняти законодавчі акти у сфері розвідувальної діяльності. Показано відмінності у правових приписах стосовно діяльності розвідок двох держав за цілями, завданнями, сферами застосування методів, сил і засобів. Визначено, які положення законодавства РФ про зовнішню розвідку можна врахувати для удосконалення вітчизняного законодавства.
Висновки. За результатами дослідження виділено основні позитивні моменти у національному законодавстві, а саме:
наявність двох фундаментальних законодавчих актів, що регулюють діяльність розвідувальних органів. Це Закони України «Про розвідувальні органи України» та «Про Службу зовнішньої розвідки України». Російський законодавець обмежився прийняттям лише одного Закону «Про зовнішню розвідку», фактично залишивши без правового регулювання за багатьма аспектами діяльність окремого незалежного розвідувального органу, яким є СЗР РФ;
визначення правовими приписами основних категорій розвідувальної діяльності (розвідувальна діяльність, розвідувальна інформація, розвідувальні органи, спеціальна розвідка), чого немає у російському законодавстві;
визначення для розвідувальних органів широкого кола завдань, у тому числі з правоохоронною спрямованістю. Натомість у Законі РФ «Про зовнішню розвідку» немає завдань щодо участі розвідки у боротьбі з тероризмом, міжнародною організованою злочинністю, незаконним обігом наркотиків, незаконним обігом зброї та технології її виробництва, нелегальною міграцією тощо;
надання права на використання методів і засобів оперативно-розшукової діяльності для отримання розвідувальної інформації. Відповідно до російського законодавства оперативно-розшукові заходи здійснюються виключно для забезпечення власної безпеки.
До основних позитивних моментів російського законодавства можна віднести:
надання зовнішній розвідці при власному ліцензуванні і сертифікації права на придбання, розроблення (за виключенням криптографічних засобів захисту), створення, експлуатацію інформаційних систем, систем зв'язку та систем передачі даних, а також засобів захисту інформації від витоку по технічних каналах;
визначення правовим приписом положення про те, що співробітники розвідки не можуть мати подвійного громадянства (підданства) і підлягають обов'язковій державній дактилоскопічній реєстрації;
наявність правового положення про те, що особа, яка надає конфіденційну допомогу органу зовнішньої розвідки РФ і не є громадянином РФ, може бути прийнята, за її бажанням та клопотанням, до громадянства РФ у порядку, який визначений федеральними законами.
У законодавстві обох держав, окрім позитивних моментів, також є й спірні законодавчі положення, виявлення і дослідження яких, а також удосконалення у подальшій законотворчій діяльності значно покращить функціонування всієї розвідувальної спільноти в Україні.