The Right of Access to Non-State Dispute Resolution in the Legal Order of Larger Europe: A Yardstick to Harmonise Approaches to State and Non-State Dispute Settlement in Ukraine ; Право на доступ до недержавного врегулювання спорів у загальноєвропейському правопорядку: відправна точка для гармонізації підходів до державного та недержавного врегулювання спорів в Україні

Open Access

Abstract

The Ukrainian legal thought has traditionally regarded the right of access to justice as a right of accessto the State court, or to State managed or controlled procedures for dispute settlement. One of the mainreasons for that was that the non-state, or uncontrolled by the State dispute settlement was not formallypermitted, prohibition being imposed by the Soviet system and even to a certain extent during the periodof domination on parts of the territory of the modern Ukraine, of the various externally imposedrequirements of various legal systems in force at the material time. Non-state dispute settlement in itstraditional forms, mainly based on the custom, was also left outside the attention in the pre-Soviet timesand could not find its dignified place between accessible schemes and instruments for dispute settlement.Moreover, the understanding that justice delivery for the parties to the dispute should remain within Statemonopoly, became commonly accepted as from 1996. The adoption of the Constitution of Ukraine to acertain extent perverted approach to settlement of conflicts, focusing on the main role for the State courts,to these ends. In particular, the courts are having "direct jurisdiction" over any dispute, this led toperception of pre-trial settlements as unnecessary, even as regards those that remained in force, notably,the commissions on labour disputes that were recognized in the case-law of the European Court as equatingin legal force to binding and enforceable legal instruments. Thus, the traditional historical approach toseeing judicial examination of disputes as an exceptional step in dispute settlement, in the absence ofagreement or settlement by the parties, notably through mediation, arbitration or conciliation, variousforms of third party involvement, steadily disappeared. However, alternative examination of disputes isreturning back to its original standing. It is gaining its place in the discussions on the judicial reform andreform of the system for settlement of disputes. This reform is far from being finalised and possibly has noteven started in practice. The new approach to settlement of disputes, aimed at breaking the principle ofState monopoly on examination of disputes and seeing State dispute settlement by court as an exception,is still not firmly entrenched into the mentality of lawyers, public servants, judges, law enforcementemployees and politicians in Ukraine. Thus, the article suggests and points out to importance of takinginto account with these changes of a wider European perspective. Such a perspective should relate notonly to theoretical and practical advantages of the non-state dispute settlement, but also provides that theprivatisation of the dispute settlement procedures and breaking the state monopoly on it, is a part of widerinternational obligations, also being a part of the supranational legal order of the European Union. Thisobligation of Ukraine is also seen as part of the requirements stemming from the Council of Europe law.Both the EU law and the Council of Europe provide for extensive soft law recommendations, legalprinciples, which are formed by the case-law of the European Court of Human Rights. Such an approachprovides that alternative means of dispute settlement, including arbitration, do not run contrary to theprinciples of human rights with regard to fair judicial proceedings. On the contrary, they could be seen asa highly relevant actual means of dispute settlement for any modern European society, built on theprinciples of respect to rule of law and human rights. ; В українській правовій думці право доступу до правосуддя традиційно розумілося лише якправо доступу до державного суду або ж до державних чи контрольованих державою процедурурегулювання спорів. Однією з причин такого розуміння є те, що недержавне або ж неконтрольоване державою врегулювання спору не дозволялося в радянські часи. Недержавне врегулюванняспорів у його традиційних формах також залишалося поза увагою в дорадянські часи і не знаходило свого місця серед доступних схем та інструментів урегулювання спорів. Більше того, розуміннятого, що правосуддя для сторін спору має залишатися тільки в державній монополії, набуло поширення з 1996 року. Прийняття Конституції України дещо викривило підхід до врегулювання конфліктів, відводячи головну роль державним судам. Зокрема, суди мають безпосередню юрисдикцію над будь-яким спором, а процедури досудового врегулювання спору стали непотрібними,навіть ті, які залишалися чинними, наприклад, комісії по трудових спорах. Таким чином, традиційний історичний підхід до подання спорів на розгляд судді у винятковому випадку, коли їх неможливо було вирішити за допомогою альтернативних способів, у тому числі засобами медіації, арбітражу чи із залученням третіх осіб, поступово зник. Однак альтернативне вирішення спорівчастково повертається нині в межах судової реформи та реформування системи врегулюванняспорів. Ця реформа ще далека від завершення, а може, ще навіть і не почалася. Новий підхід доврегулювання спорів, спрямований на відхід від принципу державної монополії на вирішення спорів, поки що не закріпився у свідомості правників, державних службовців, суддів, працівниківправоохоронних органів чи політиків в Україні. У статті наголошується на важливості врахуванняпід час змін ширшої європейської перспективи. Така перспектива стосується не лише теоретичнихі практичних переваг недержавного врегулювання спорів, але й передбачає, що система недержавного та альтернативного вирішення спорів – це міжнародне зобов'язання в наднаціональномуправовому порядку Європейського Союзу. Таке зобов'язання посідає чільне місце і в системі праваРади Європи. Обидві системи мають широкий набір підходів, побудованих на рекомендаційнихнормах м'якого права, на принципах права, які формуються судовою практикою Європейськогосуду з прав людини. Цей підхід передбачає, що альтернативні способи вирішення спорів, зокремаарбітраж, не суперечать принципам прав людини щодо справедливого судочинства. Навіть навпаки, вони стануть кориcним інструментом вирішення конфліктів для будь-якого сучасного європейського суспільства, побудованого на принципах поваги до верховенства права.