Suchergebnisse

Стаття визначає основні орієнтири дезінформації як шкідливого (негативного) суспільно-політичного явища та концентрує увагу на правових та політичних механізмах протидії дезінформації (на прикладі України та деяких розвинених країн світу).Визначено ключові правові механізми протидії дезінформації в Україні відповідно до Закону України «Про інформацію» №2657-XII. Політичними механізмами протидії дезінформації в Україні визнано злагоджену діяльність державних інституцій: від Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України (нормотворче унормування діяльності) – до Центру протидії дезінформації при Раді національної безпеки і оборони України (нормативно-практичне втілення державної політики протидії дезінформації). Здійснено огляд політики прихованої (гібридної) дезінформації, що використовувався РФ впродовж війни з Україною (2014р.-2022р. – анексія Криму та Донбасу, 2022р. та дотепер – повномасштабне збройне вторгнення РФ на територію України). Здійснено огляд інституційно-політичних та політико-правових заходів, що використовувалися Україною задля протидії даним дестабілізаційним псевдоінформаційним ініціативам (включно із діяльністю РНБО, та, як наслідок, створенням на його базі та на засадах підконтрольності вищезгаданому РНБО Центру протидії дезінформації (ЦПД) у 2021р.). Акцентовано увагу на боротьбі із дезінформацією у розвинених країнах світу на кшталт Європейського Союзу (як політико-економічного об'єднання держав) та Сполучених Штатів Америки (далі – США) за допомогою інституційно-юрисдикційних інструментарних механізмів (ЄС – схвалення Посібника протидії дезінформації на локальному та регіональному рівнях 2022р. (Handbook on good practice in countering disinformation at local and regional level 2022); США – програма «Роззброєння дезінформації» за ініціативою Державного департаменту США від 2023р.). Відтак, розмежовано стилістично-впливові межі дезінформації як негативного політико-соціального явища залежно від ефективності заходів її нівелювання.

Розглянуте правове регулювання транскордонного співробітництва України з країнами Європейського Союзу в контексті легітимації ЄС як основного геополітичного вектору української зовнішньої політики. Зроблені висновки про те, що основну правову основу з транскордонного співробітництва поміж Україною та ЄС складають міжнародно-правові акти, національне законодавство, двосторонні угоди різного змісту. Розвиток законодавства з транскордонного співробітництво пройшов основні три етапи: 1) встановлення основного термінологічного-понятійного апарату, визначення напрямків, прав та обов'язків сторін транскордонних відносин (1994-2015); 2) легітимація пріоритетів регіональної політики (2015-2019); 3) внесення конституційних змін щодо визначення ЄС в якості геополітичного пріоритету, конкретизація нормативно-правових норм із укладення та реєстрації угод щодо транскордонного співробітництва (2019-дотепер).