Suchergebnisse

Констатовано, що соціоекономічній складовій агроекології, зміст якої як наукового напряму, громадського руху і способу господарювання зазвичай висвітлюється в контексті взаємодії природного середовища і сільського господарства, приділяється недостатньо уваги. Розкрито соціально-економічні, соціокультурні та інституційні чинники агроекологічного переходу сільського господарства і сільських територій до сталого розвитку, показано напрями їх активізації для становлення стійких агропродовольчих систем. Соціально-економічні аспекти агроекології виражаються відносинами з приводу створення її продуктів – органічної продукції і екологічних суспільних благ. Соціокультурні аспекти, у свою чергу, репрезентують потреби, цінності, мотиви тощо, а відтак і поведінку людей щодо продуктів агроекології. Інституційне середовище утворюють нормативно-правові акти і неписані норми, які визначають правила виробництва і споживання цих продуктів. Соціоекономічним за суттю є трактування терміна «агроекологія» Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН (ФАО).
Соціоекономічність агроекології проявляється в її спрямованості на досягнення Цілей сталого розвитку: економічних (зміцнення продовольчої безпеки, подолання бідності), екологічних (пом'якшення наслідків зміни клімату, збереження екосистем), соціальних (подолання голоду, соціальної нерівності, робота для молоді, гендерна рівність). Агроекологія здатна і повинна забезпечувати досягнення оптимальної взаємодії між рослинним і тваринним світом, людьми і довкіллям з урахуванням соціальних аспектів, необхідних для створення стійких і справедливих (інклюзивних) продовольчих систем. Важлива роль у формуванні таких систем належить малим виробникам сільськогосподарської продукції.
Для активізації соціоекономічної складової агроекології з метою становлення в Україні стійких агропродовольчих систем необхідно: удосконалювати інституційне середовище розвитку сільського господарства і села з урахуванням сучасного змісту агроекології; зміцнювати стабільність, опір загрозам та інклюзивність місцевих, локальних і національної систем виробництва сільськогосподарської продукції та продовольства; створювати механізми сприяння розвитку агроекологічних практик, особливо в середовищі сімейних селянських і фермерських господарств.

Розкрито сутність інклюзивного сільського розвитку (ІСР) як процесу покращення якості життя в сільській місцевості, за якого кожний має можливість реалізувати свої права і потенціал у трьох взаємопов'язаних сферах – економічній, соціальній та політичній. Зазначено, що необхідною умовою ІСР в економічній сфері є аграрне зростання, центральною ланкою якого має стати селянин. При цьому обов'язковими є соціальний вимір економічного зростання та опанування селянами повноважень і можливостей брати участь у процесах прийняття рішень. Сприяння інклюзивному сільському розвитку – це місія і завдання держави. У фокусі її уваги мають перебувати сільський мешканець, захист його прав та забезпечення його участі в місцевому розвитку. Важливим кроком до виконання даної місії є опрацювання та прийняття Концепції інклюзивного сільського розвитку та її подальша реалізація.Сформульовано мету, окреслено завдання, рушійні сили, напрями та механізми переходу сільського сектору України до розвитку на засадах інклюзивності. Метою цього процесу є забезпечення всім сільським жителям, незалежно від їх соціального і матеріального становища, розташування їх населеного пункту тощо, умов реалізації базових прав людини, гарантування можливостей та спроможності використання в господарській діяльності землі та інших місцевих ресурсів, користування якісними суспільними благами в довгостроковій перспективі. Основні завдання: посилення включеності сільського населення до процесів економічного зростання на селі, підвищення якості людського і соціального капіталу села, формування реально діючих механізмів залучення сільських жителів до політичної участі в прийнятті рішень. Серед рушійних сил названо орієнтацію ринкового обігу сільськогосподарських земель на дотримання права селян на гідні засоби для існування за місцем проживання; спрямування розвитку інфраструктури на поліпшення умов життєдіяльності жителів сільської периферії; становлення ефективних сільських інституцій тощо.