Suchergebnisse

Розкрито критичність ситуації на глобальних продовольчих ринках на фоні низки потрясінь останніх років, що супроводжувалися поступовим зростанням у світі кількості тих, хто голодують. Загарбницька війна Росії та її цілеспрямовані атаки на українську інфраструктуру сільського господарства знищили можливості для подолання глобальних продовольчих шоків довоєнного періоду.
Воєнна агресія додала два нових руйнівних чинника. По-перше, війна одночасно блокує ринки сільськогосподарських сировинних товарів і кінцевої сільськогосподарської продукції. По-друге, війна суттєво впливає на ринки основних ресурсів для сільськогосподарського виробництва. Такі ринкові потрясіння викликають різні реакції та ринкові відповіді в розвинутих країнах і країнах з низьким і середнім рівнями доходів. Ситуація з продовольством набирає політичного характеру: підвищення цін на продукти харчування вже негативно вплинуло на політичні процеси в деяких країнах світу; посилюється роль локальних продовольчих систем.
Наведено результати оцінок (станом на початок війни) ФАО факторів ризику і прогнозів впливу воєнної агресії на глобальну продовольчу безпеку, узагальнено рекомендації міжнародних організацій щодо подолання кризи. Зазначено, що перспективи управління продовольчою безпекою на глобальному рівні не є тільки негативними. Війна посилює структурну нерівність і нестабільність глобальних агропродовольчих ланцюгів та ринків ресурсів для сільського господарства, але при цьому демонструє стійкість територіально вбудованих систем харчування й адекватність відповідей на воєнні виклики від малих фермерів, селян та їх спільнот на основі солідарності.

Нестабільні моделі виробництва і споживання їжі стали суттєвою частиною найскладніших проблем, з якими сьогодні стикається людство. Глобальна продовольча криза впливає не тільки на право на їжу – як наявність і доступність продовольства, але й на цілий ряд інших прав людини, включаючи право на засоби для гідного існування, чисте довкілля, справедливі й сприятливі умови праці, охорону здоров'я, соціальний захист тощо. Військова агресія РФ проти України, посилення негативних наслідків змін клімату, екстремальні погодні явища, економічні спади і кризи посилили існуючу нерівність у світовій продовольчій системі, отже, питання продовольчої безпеки вимагають найшвидшого системного вирішення в глобальному вимірі.
Сучасна парадигма формування глобальної продовольчої безпеки ООН базується на принципово новому методологічному розумінні цього явища, викристалізованого в Концепції сталих агропродовольчих систем, яка керується визнанням інтегрованого характеру взаємозв'язків між системами, що лежать у основі виробництва продовольства, ланцюжками поставок продовольства, продовольчим середовищем, поведінкою окремих споживачів, моделями харчування, а також показниками харчування і загальними результатами функціонування систем, що стають основою для їхнього подальшого розвитку. Стала агропродовольча система включає всі елементи (навколишнє середовище, людські ресурси, фактори виробництва, процеси, інфраструктуру, організації тощо) і всі види діяльності, пов'язані з виробництвом, обробкою, розподілом, переробкою і споживанням продовольства, а також результати такої діяльності, у тому числі соціально-економічні й екологічні наслідки. Гарантоване право на продовольство, повноцінне харчування окремих людей та їхніх спільнот є ключовим індикатором (результатом) функціонування сталих агропродовольчих систем, у яких продукти харчування розглядаються здебільшого як суспільне благо, а не як комерційний товар. Гарантування українцям права на продовольство і забезпечення доступності здорового харчування власного виробництва без шкоди для довкілля вимагають принципової реконструкції існуючої агропродовольчої системи у відповідності з сучасними світовими глобальними трендами.

Розкрито зміст поняття сільського сектора як соціально-територіальної підсистеми суспільства, ключовими ознаками якої є проживання людей у сільській місцевості та їх зв'язок з виробництвом і переробкою сільськогосподарської продукції. Доведено, що можливості сільських мешканців та осіб, зв'язаних із сільським господарством, щодо задоволення своїх життєвих потреб є обмеженими порівняно з іншими громадянами. Розглянуто еволюцію становлення терміну «інклюзивний розвиток» у контексті його взаємозв'язку з «інклюзивним зростанням» та «інклюзивним добробутом».З позицій інклюзивності охарактеризовано соціально-економічну ситуацію в сільському господарстві України в радянський період, у роки активних ринкових трансформацій і на сучасному етапі. Показано, що незважаючи на декларування політичними силами намірів захищати інтереси сільських жителів і виробників сільськогосподарської продукції, а також рекомендації науковців щодо реалізації цих інтересів, на всіх етапах перевагу отримував екстрактивний розвиток сільського господарства і села. Він супроводжувався ресурсовиснажливим характером господарювання і обмеженням реального доступу селян до виробничих ресурсів та розподілу вигід від їх використання.Обгрунтовано необхідність і розкрито умови переходу до інклюзивного типу розвитку у вітчизняному сільському секторі. Важливими чинниками цього мають стати реалізація Україною заходів щодо забезпечення досягнення Цілей сталого розвитку, проголошених на саміті ООН у 2015 р., а також підтримка і втілення в життя ідей Декларації прав селян й інших людей, які працюють у сільській місцевості, проект якої обговорюється в ООН.

Констатовано, що соціоекономічній складовій агроекології, зміст якої як наукового напряму, громадського руху і способу господарювання зазвичай висвітлюється в контексті взаємодії природного середовища і сільського господарства, приділяється недостатньо уваги. Розкрито соціально-економічні, соціокультурні та інституційні чинники агроекологічного переходу сільського господарства і сільських територій до сталого розвитку, показано напрями їх активізації для становлення стійких агропродовольчих систем. Соціально-економічні аспекти агроекології виражаються відносинами з приводу створення її продуктів – органічної продукції і екологічних суспільних благ. Соціокультурні аспекти, у свою чергу, репрезентують потреби, цінності, мотиви тощо, а відтак і поведінку людей щодо продуктів агроекології. Інституційне середовище утворюють нормативно-правові акти і неписані норми, які визначають правила виробництва і споживання цих продуктів. Соціоекономічним за суттю є трактування терміна «агроекологія» Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН (ФАО).
Соціоекономічність агроекології проявляється в її спрямованості на досягнення Цілей сталого розвитку: економічних (зміцнення продовольчої безпеки, подолання бідності), екологічних (пом'якшення наслідків зміни клімату, збереження екосистем), соціальних (подолання голоду, соціальної нерівності, робота для молоді, гендерна рівність). Агроекологія здатна і повинна забезпечувати досягнення оптимальної взаємодії між рослинним і тваринним світом, людьми і довкіллям з урахуванням соціальних аспектів, необхідних для створення стійких і справедливих (інклюзивних) продовольчих систем. Важлива роль у формуванні таких систем належить малим виробникам сільськогосподарської продукції.
Для активізації соціоекономічної складової агроекології з метою становлення в Україні стійких агропродовольчих систем необхідно: удосконалювати інституційне середовище розвитку сільського господарства і села з урахуванням сучасного змісту агроекології; зміцнювати стабільність, опір загрозам та інклюзивність місцевих, локальних і національної систем виробництва сільськогосподарської продукції та продовольства; створювати механізми сприяння розвитку агроекологічних практик, особливо в середовищі сімейних селянських і фермерських господарств.

З початком у 2024 р. офіційних переговорів щодо вступу України до ЄС перед державою постало надважливе завдання виконання умов, що висуваються європейською спільнотою до країн – претендентів на членство в Союзі. Однією з таких умов є приведення національних нормативно-правових актів, у тому числі в аграрній сфері, у відповідність з європейськими документами.
Європейський підхід до аграрного і сільського розвитку базується на багатофункціональності сільського господарства, що дістало відображення в Довгостроковому баченні сільських територій ЄС до 2040 року і низці інших програмних документів, прийнятих з метою забезпечення процвітання сільських територій Європи, її продовольчої й енергетичної безпеки. Він також передбачає розширення можливостей сільських громад, сприяння соціальним інноваціям, поліпшення доступу до послуг, особливо комунікаційних; збереження природних ресурсів і екологізацію сільського господарства, диверсифікацію й підвищення частки доданої вартості від економічної діяльності сільського населення.
Прийняття Україною Стратегії розвитку сільського господарства та сільських територій на період до 2030 року стане вагомим кроком до використання європейських цінностей у післявоєнному оновленні аграрного сектору. Разом з тим у ній нечітко визначено шляхи й способи розв'язання окремих проблем. Для їх уточнення обґрунтовано необхідність і напрями подолання структурних деформацій у сільському господарстві, зокрема законодавчого внормування агрохолдингів і застосування використовуваного в ЄС поняття «активний фермер»; підвищення продуктивності й конкурентоспроможності виробництва, доходів виробників, ефективності системи обміну знаннями та інноваціями; запровадження диференційованого підходу до підтримки різних груп сільгоспвиробників, повоєнного вдосконалення земельних відносин, чіткого виокремлення заходів з екологізації і кліматичної адаптації сільського господарства тощо.

Розкрито сутність інклюзивного сільського розвитку (ІСР) як процесу покращення якості життя в сільській місцевості, за якого кожний має можливість реалізувати свої права і потенціал у трьох взаємопов'язаних сферах – економічній, соціальній та політичній. Зазначено, що необхідною умовою ІСР в економічній сфері є аграрне зростання, центральною ланкою якого має стати селянин. При цьому обов'язковими є соціальний вимір економічного зростання та опанування селянами повноважень і можливостей брати участь у процесах прийняття рішень. Сприяння інклюзивному сільському розвитку – це місія і завдання держави. У фокусі її уваги мають перебувати сільський мешканець, захист його прав та забезпечення його участі в місцевому розвитку. Важливим кроком до виконання даної місії є опрацювання та прийняття Концепції інклюзивного сільського розвитку та її подальша реалізація.Сформульовано мету, окреслено завдання, рушійні сили, напрями та механізми переходу сільського сектору України до розвитку на засадах інклюзивності. Метою цього процесу є забезпечення всім сільським жителям, незалежно від їх соціального і матеріального становища, розташування їх населеного пункту тощо, умов реалізації базових прав людини, гарантування можливостей та спроможності використання в господарській діяльності землі та інших місцевих ресурсів, користування якісними суспільними благами в довгостроковій перспективі. Основні завдання: посилення включеності сільського населення до процесів економічного зростання на селі, підвищення якості людського і соціального капіталу села, формування реально діючих механізмів залучення сільських жителів до політичної участі в прийнятті рішень. Серед рушійних сил названо орієнтацію ринкового обігу сільськогосподарських земель на дотримання права селян на гідні засоби для існування за місцем проживання; спрямування розвитку інфраструктури на поліпшення умов життєдіяльності жителів сільської периферії; становлення ефективних сільських інституцій тощо.