Suchergebnisse

The norms of legislation concerning activity of local self-government bodies in the sphere of civil protection are considered. The state of the formation of civil protection authorities of big cities, the merging of powers with mobilization units was determined and analyzed. Practical recommendations for changing the normative framework for elimination of the identified problem are given. ; Сьогодні в Україні відбуваються системні зміни систем управління та адміністративно-територіального устрою, що мають на меті оптимізацію роботи державних органів, усунення громіздких та неефективних органів, що мають дублюючі повноваження, наближення до світових стандартів надання державних послуг та захищеності громадян. Одним з основних напрямків цього процесу є удосконалення єдиної державної системи цивільного захисту.Згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (Закон) управління містами нашої держави здійснюється територіальними громадами міст через відповідні міські ради та їх виконавчі органи. До делегованих повноважень виконавчих органів міських рад належить цивільний захист населення (Стаття 36 «Повноваження в галузі оборонної роботи»). Пунктом 3 цієї статті передбачено, що виконавчі органи міських ради організують та здійснюють заходи, пов'язані з мобілізаційною підготовкою та цивільним захистом на відповідній території. Об'єднання в одному пункті статті Закону абсолютно різних за своїм значенням завдань призводить до суперечливості вимогам статті 5 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», якою заборонено об'єднання мобілізаційних підрозділів з іншими структурними підрозділами органів влади та сумісництво працівників з питань мобілізаційної роботи, а також покладання на них функцій, які не пов'язані з розв'язанням поточних проблем мобілізаційної підготовки. На практиці таке суміщення має місце.Так, у 4 з 10 найбільших міст - обласних центрів України мобілізаційні підрозділи об'єднані з підрозділами з питань цивільного захисту в одному департаменті (управлінні, відділі) та не підпорядковуються безпосередньо міському голові. Це міста: Харків, Одеса, Дніпро, Вінниця, у яких мешкає 3 799 тис. чоловік, що складає 8,4% населення України.Дослідження вчених досить детально охоплюють системи цивільного захисту багатьох країн світу та України, проте проблеми органів управління заходами цивільного захисту міст, агломерацій та мегаполісів в доступній літературі вивчені недостатньо.Метою статті є розгляд законодавчих підстав формування існуючих структур управління цивільним захистом великих міст України, визначення причин виникнення проблем та надання рекомендацій щодо їх усунення.Існують різні визначення терміну «місто». Академічний тлумачний словник української мови дає таке визначення: «місто» - це великий населений пункт; адміністративний, промисловий, торговий і культурний центр. З. Герасимчук надає уточнення: «місто» - це населений пункт, який «виконує економічну, соціальну, екологічну, інфраструктурну функції з метою забезпечення високої якості життя місцевих жителів шляхом створення нових та нарощення наявних конкурентних переваг». За методологією В. Наконечного під поняттям «велике місто» розуміють міста з населенням від 100 до 250 тис. осіб.З. Герасимчук та К. Бєліков уточнюють, що за чисельністю населення та розвитком промисловості до великих промислових міст відносять ті населені пункти, населення яких нараховує понад 250 тис. осіб та за своєю спеціалізацією належать до промислових центрів.При подальшому розвитку місто дістає статусу мегаполісу. Мегаполіс — група агломерацій населених пунктів. Мегаполіси характерні для країн, у яких на основі територіальної концентрації господарства стихійно формуються високо урбанізовані зони. Мегаполіси можуть об'єднувати десятки мільйонів населення. Їм притаманні переважно лінійно витягнутий характер забудови, поліцентрична структура, порушення екологічної рівноваги навколишнього середовища.Управління містами, як адміністративно-територіальними одиницями, здійснюються органами місцевого самоврядування. На сьогоднішній день «інститут місцевого самоврядування відіграє значну роль в процесі формування громадянського суспільства, оскільки всі громадянські права і масові форми активності громадян, різні позадержавні прояви суспільного життя зароджуються і зрештою реалізуються в місцевих громадах, що створюють базу громадянського суспільства. Саме місцеве самоврядування відіграє вирішальну роль в реалізації одного з головних завдань сучасності – об'єднання в єдине ціле інтересів держави, суспільства і особистості, оскільки сама його сутність полягає в гармонізації прав і свобод людини та громадянина з інтересами держави і суспільства».Під час формування сучасної системи цивільного захисту України поступово поняття «цивільна оборона» було переформатовано у «цивільний захист». Відбулося розширення завдань та функцій систем від суто оборонних до більш загальних питань. У ранніх редакціях статті 36 Закону про місцеве самоврядування в Україні замість «цивільний захист» було зазначено «цивільна оборона». Незважаючи на прийняття у 2004 році Закону України «Про правові засади цивільного захисту», правки до цієї статті були внесені у 2012 році із прийняттям Кодексу цивільного захисту. Цей Кодекс врегулював відносини, пов'язані із захистом населення, територій, навколишнього природного середовища і майна від надзвичайних ситуацій, замінивши собою декілька законів цієї сфери державного управління.Тому, при оптимізації організаційно-штатної структури виконавчих органів деяких міських рад відповідні комісії не беруть до уваги вимоги Кодексу цивільного захисту України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», обмежуючись перейменуванням та злиттям мало сумісних між собою органів управління.Для того, щоб уникати в подальшому таких порушень, рекомендуємо внести зміни до нормативних актів, а саме:1. Пункт 7 статті 5 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» викласти у наступній редакції: «забороняється об'єднання мобілізаційних підрозділів органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування з іншими структурними підрозділами цих органів та сумісництво працівників з питань мобілізаційної роботи, а також покладання на них функцій, які не пов'язані з розв'язанням поточних проблем мобілізаційної підготовки».2. Вилучити з пункту 3 статті 36 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» слова «та цивільним захистом». 3. Додати до статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (Повноваження щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян) в частину 1 до пункту «б» (делеговані повноваження) пункт 9 «виконання повноважень, передбачених «Кодексом цивільного захисту України».

Розглянуто проміжні результати реформування вищої освіти в Україні відповідно до профільного закону. Наведено приклади якісних змін щодо зменшення навантаження викладачів, заборони суміщення ад- міністративних посад в університетах, системи рівнів освіти, підвищення прозорості діяльності вузів і зростання прав студентського самоврядуван- ня. Водночас виокремлено кілька архетипів, які заважають впровадженню ефективних освітніх змін і які становлять потенційну загрозу національ- ній безпеці держави. Вони усі зводяться до поняття "монополізації" вищої освіти як концентрації ключових повноважень у цій сфері, зокрема щодо забезпечення якості освіти, в руках однієї (міністерства) чи кількох пов'я- заних між собою державних інституцій (міністерство, НАЗЯВО, Державна служба якості освіти).
Такими архетипами є забюрократизованість та негнучкість університе- тів України, що не дозволяє їм конкурувати на рівних з освітніми закла- дами європейських країн; їх організаційна залежність від патерналізму з боку міністерства та інших інституцій влади, з одного боку, та надмірний патерналізм і небажання держави делегувати повноваження щодо розвитку реальної університетської автономії, з іншого; неспроможність державних інституцій в освіті працювати за принципом проектного офісу з переходом виключно до координуючої та моніторингової функцій; відмова з боку уні- верситетського середовища і міністерства визнавати громадськість в особі студентів, їх батьків і роботодавців як рівноправних партнерів у процесах управління якістю освіти.
Для зміни останнього архетипу, який окремі науковці називають "смис- ловим ядром" всієї моделі вищої освіти, запропоновано створити в Укра- їні інститут незалежних освітніх аудиторів як механізм безпосереднього впливу громадськості та бенефіціарів на процеси забезпечення якості ви- щої освіти. Розглянуто мету такого аудиту, його переваги для університетів, вимоги до професійного рівня самих аудиторів, організаційні аспекти й ри- зики функціонування інституту незалежних освітніх аудиторів.

Attention is drawn to the objective prerequisites for the use of knowledge of various fields of science, technology, the arts and crafts and certain types of practical activities for identifying signs of crime and exposing persons guilty of their perpetration. The opinions of scientists who have tried to formulate the concept of "special knowledge" used in criminal proceedings, to determine their scope, special features and features are analyzed. It is argued that the concept of "special knowledge" should be formulated by scientists. It is they who need to identify all the defining and essential features of knowledge that will allow them to be attributed to the specific and only after that, the definition can be reflected in the relevant regulations, and not vice versa, as is not often the case in practice.Historically, the process of securing in the legislative acts the possibility of using knowledge of various branches of science and practical activity in criminal procedural evidence is shown. The forms of use of specialized knowledge and the subjects of such activity are analyzed. It is argued that the purpose of examination, as a form of use of specialized knowledge, is not always conditioned by their absence from the investigator, but the inadmissibility of combining different procedural functions in one person. It offers the author's definition of specialist knowledge not related to the subject of their use. ; Звертається увага на об'єктивні передумови використання знань різних галузей науки, техніки, мистецтва ремесла та окремих видів практичної діяльності для виявлення ознак злочинів та викриття осіб, винних у їх вчиненні. Аналізуються думки науковців, що здійснювали спроби сформулювати поняття «спеціальні знання», що застосовуються у кримінальному провадженні, визначити їх обсяг, особливі риси та ознаки. Доводиться, що поняття «спеціальні знання» має бути сформульовано науковцями. Саме вони мають виявити всі визначальні та суттєві ознаки знань, що дозволять віднести до спеціальних, і лише після цього визначення може знайти відображення у відповідних нормативних актах, а не навпаки, як це не рідко відбувається в практиці.В історичному аспекті показано процес закріплення в законодавчих актах можливості використання знань різних галузей науки і практичної діяльності у кримінальному процесуальному доказуванні. Аналізуються форми використання спеціальних знань і суб'єкти такої діяльності. Доводиться, що призначення експертизи як форми використання спеціальних знань зумовлюється не їх відсутністю у слідчого, а недопустимістю суміщення в одній особі різних процесуальних функцій. Пропонується авторське визначення спеціальних знань, не пов'язане з суб'єктом їх використання.

Attention is drawn to the objective prerequisites for the use of knowledge of various fields of science, technology, the arts and crafts and certain types of practical activities for identifying signs of crime and exposing persons guilty of their perpetration. The opinions of scientists who have tried to formulate the concept of "special knowledge" used in criminal proceedings, to determine their scope, special features and features are analyzed. It is argued that the concept of "special knowledge" should be formulated by scientists. It is they who need to identify all the defining and essential features of knowledge that will allow them to be attributed to the specific and only after that, the definition can be reflected in the relevant regulations, and not vice versa, as is not often the case in practice.Historically, the process of securing in the legislative acts the possibility of using knowledge of various branches of science and practical activity in criminal procedural evidence is shown. The forms of use of specialized knowledge and the subjects of such activity are analyzed. It is argued that the purpose of examination, as a form of use of specialized knowledge, is not always conditioned by their absence from the investigator, but the inadmissibility of combining different procedural functions in one person. It offers the author's definition of specialist knowledge not related to the subject of their use. ; Звертається увага на об'єктивні передумови використання знань різних галузей науки, техніки, мистецтва ремесла та окремих видів практичної діяльності для виявлення ознак злочинів та викриття осіб, винних у їх вчиненні. Аналізуються думки науковців, що здійснювали спроби сформулювати поняття «спеціальні знання», що застосовуються у кримінальному провадженні, визначити їх обсяг, особливі риси та ознаки. Доводиться, що поняття «спеціальні знання» має бути сформульовано науковцями. Саме вони мають виявити всі визначальні та суттєві ознаки знань, що дозволять віднести до спеціальних, і лише після цього визначення може знайти відображення у відповідних нормативних актах, а не навпаки, як це не рідко відбувається в практиці.В історичному аспекті показано процес закріплення в законодавчих актах можливості використання знань різних галузей науки і практичної діяльності у кримінальному процесуальному доказуванні. Аналізуються форми використання спеціальних знань і суб'єкти такої діяльності. Доводиться, що призначення експертизи як форми використання спеціальних знань зумовлюється не їх відсутністю у слідчого, а недопустимістю суміщення в одній особі різних процесуальних функцій. Пропонується авторське визначення спеціальних знань, не пов'язане з суб'єктом їх використання.