The assessment of confidence in court is recognized as a measure of the rule of law. This approach is used in a variety of international and national practical tools for assessing democratic regimes. This article formulates the main principles of national monitoring of the level of confidence in court and the judicial system on the basis of the analysis, firstly, of the most famous international sociological methodologies and, secondly, the peculiarities of the current Ukrainian situation in this area. ; Оценка доверия к суду признана в качестве измерения верховенства права (правовластия). Такой подход применяется в различных международных и национальных практических инструментах оценки демократических режимов.В данной статье формулируются основания национального мониторинга уровня доверия к суду и судебной системе на основе анализа, во-первых, наиболее известных международных социологических методологий и, во-вторых, особенностей украинской ситуации в этой сфере. ; Постановка проблеми. Актуальність аналізу сучасного досвіду соціологічних оцінок рівня довіри до соціальних інститутів, зокрема, до суду, пов'язана з тим, що для більшості європейських країн стає все більш характерним такий парадокс масової свідомості: впевненість у суді та його рішеннях зменшується навіть в умовах підвищення ефективності, доступності, справедливості правосуддя, що зафіксовано у результатах соціологічних досліджень проблем судової реформи. Вимоги та очікування зростають (особливо серед більш освічених або соціально адаптованих категорій населення), й за таких умов існує ймовірність невідповідності темпів реформ та наявності позитивної динаміки довіри до суду.Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблема довіри до політичних і правових інститутів стала однією з фундаментальних у дослідженнях Е. Дюркгейма, Ф. Фукуями, І. Ільїна, Ю. Готьє. Цей аспект є предметом інтересу сучасних як зарубіжних, такі українських вчених, серед яких П. Алберс, Д. Т. Дж. Сенюк, І. Лавріненко, Л. Москвич, О. Сердюк, М. Огай та ін.Метою даної статті є формулювання основних принципів національного моніторингу рівня довіри до суду та судової системи на основі аналізу, по-перше, найбільш відомих міжнародних соціологічних методологій, по-друге, особливостей поточної української ситуації в цій області.Виклад основного матеріалу. Зазначається, що поняття довіри прийнято розглядати на міжособистісному та інституційному рівні, причому у першому випадку простір довіри проявляється частіше, тоді як на інституційному рівні зростає недовіра, що зумовлює соціальну нестабільність.Аналізується міжнародний досвід оцінки рівня довіри до суду. Акцентується увага на європейських та американських методиках та інструмент аріях, які дозволяють можливість давати відповіді на чіткі питання щодо довіри/недовіри через окремі показники, не обмежуючись тільки фіксацією загальної оцінки.Зосереджується увага на національних інструментах. Зазначаються особливості українського контексту дослідження довіри до судової системи, серед яких наступні:по-перше, ситуація в Україні має ознаки «балансування на межі легітимності»; по-друге, в Україні все активніше в державне управління впроваджується стандарт оцінки ефективності через вимірювання рівня громадської довіри, що поступово витісняє суто бюрократичний підхід; по-третє, у стратегії реформування судочинства, судоустрою та суміжних інститутів на 2015-2020 роки вперше у сучасній історії України чітко визнано, що ключовим індикатором успішності судової реформи має бути довіра населення до суду, а елементом управління процесом реформ є моніторинг ситуації за цим показником.Висновки. Інституційна довіра може розглядатися як певний показник, що визначає соціальний добробут населення. Крім того, це важлива умова соціального спілкування, через яку досягається згода, розуміння та діалог сторін, а це стає можливим завдяки пошукам нових можливостей для подальшого розвитку.Зростання довіри до судової системи України є однією з задач судової системи, що визначена у стратегічних документах розвитку судової системи України за останні роки.Оцінка довіри до суду визнається мірою верховенства права. Цей підхід використовується в різних міжнародних та національних практичних інструментах оцінки демократичних режимів.
The article presents the results of analysis of the world scientific literature from 2010 to the present and official monitoring studies of poultry meat for hormone content for 2017–2020 to provide scientifically sound information on its level of safety in accordance with modern requirements of risk analysis. The problem of the using of hormones in poultry has arisen on the basis of published research by scientists that hormones can jeopardize the safe consumption of poultry products and thus make these products harmful to human health. According to these scientists, the residual amounts of hormones in broiler meat products can have such adverse effects on human health as the risk of cancer, early puberty for girls and boys and an increase in abortions. Such information raises consumer doubts about the safety of industrial poultry meat and increases their demand for "clean – hormone-free meat products". The results of scientific research and consumer distrust of the absence of hormones in poultry meat have led to the initiation of further scientific research on these chemical residues in the EU and the US. In addition, strict legislation was introduced to ban the use of hormones in poultry, introduced mandatory controls on poultry farms to prevent their illegal use, as well as constant monitoring as a precautionary control by the state. However, many scientists claim that due to the ban on the use of hormones in poultry and the constant monitoring of the use of antibiotics, the results of official monitoring in most cases indicate safe levels of these substances in poultry meat. Despite the fact that in 1996 in the EU all hormonal stimulants are officially banned for use by animals and poultry other than for therapeutic purposes, there are scientific publications on the violation of these requirements. There is no ban on hormones in poultry at the legislative level in Ukraine yet. Ukrainian consumers are worried about the safety of poultry meat in terms of hormone content, but producers of large poultry farms assure them that poultry is raised without the use of any growth hormones. In accordance with EU requirements, Ukraine has introduced constant state monitoring of poultry meat content through laboratory control of samples. According to the analysis of the State Monitoring Plans for 2016–2020, there are no risks to the content of hormones in public health when consuming poultry meat. Our data coincide with similar data in most EU countries. ; У статті наведено результати аналізу світової наукової літератури з 2010 року по даний час та офіційних моніторингових досліджень м'яса птиці за умістом у ньому гормонів за 2017–2020 роки для надання науково обґрунтованої інформації щодо рівня його безпечності відповідно до сучасних вимог аналізу ризиків. Проблема використання гормонів у птахівництві виникла на підставі опублікованих результатів досліджень вчених про те, що гормони можуть поставити під загрозу безпечне вживання продуктів з м'яса птиці та тим самим зробити ці продукти шкідливими для здоров'я людини. На думку цих вчених, залишкові кількості гормонів у продуктах з м'яса бройлерів можуть мати такі несприятливі наслідки для здоров'я людини, як ризик виникнення раку, раннє статеве дозрівання для дівчаток та хлопчиків і збільшення кількості абортів. Така інформація посилює сумніви споживачів про безпеку промислового м'яса птиці, збільшуються їхні запити на "чисті – без гормонів м'ясопродукти". Результати наукових досліджень та недовіра споживачів щодо відсутності в м'ясі птиці гормонів сприяло в ЄС та США ініціюванню подальших наукових досліджень за цими хімічними залишками. Крім того, було введене жорстке законодавство щодо заборони використання гормонів у птахівництві, запроваджено обов'язковий контроль на птахофермах для запобігання їх незаконному застосуванню, а також постійний моніторинг як запобіжний контроль з боку держави. Проте багато вчених стверджують, що завдяки забороні застосування гормонів в птахівництві та постійному контролю за застосуванням антибіотиків результати офіційного моніторингу в більшості випадків свідчать про безпечні рівні вмісту цих речовин у м'ясі птиці. Незважаючи на те, що 1996 року в ЄС всі гормональні стимулятори офіційно заборонені для використання тваринам і птиці, крім терапевтичних цілей, з'являються наукові публікації про порушення цих вимог. В Україні поки що на законодавчому рівні немає заборони гормонів у птахівництві. Українські споживачі висловлюють занепокоєння щодо безпечності м'яса птиці за вмістом гормонів, але виробники великих птахофабрик запевняють їх, що птиця вирощується без застосування будь-яких гормонів росту. Відповідно до вимог ЄС в Україні запроваджено постійний державний моніторинг за вмістом у м'ясі птиці шляхом лабораторного контролю зразків. Згідно з аналізом Планів державного моніторингу за 2016–2020 рр. не встановлено небезпек щодо вмісту гормонів для громадського здоров'я при споживанні м'яса птиці. Наші дані збігаються з аналогічними даними у більшості країн ЄС.
The article presents the postanarchist conceptualization of radical politics. The methodology of this study was a critical analysis and use of historical and philosophical methods, the method of contextualism, the method of discursive analysis. In connection with the intensification of protest movements, including those aimed at combating the omnipotence of the state, the spread of the ideology of anti-globalization is growing theoretical interest in anarchism. Anarchism today is not the only political doctrine. This is a large family of like-minded people, united by hostility to uncontrolled power, distrust of the hierarchy and optimistic belief in the ability of ordinary people to control their lives and organize social relations on the basis of freedom, equality and solidarity. In the framework of the announced "anarchist turn", anarchism is manifested as the basis of radical policy in recent times. The theoretical foundations of modern anarchism remain poorly understood. Modern political radicalism is based on acertain philosophy, which in a new way substantiates the ideas and actions in the socio-political sphere, aimed at radical change of existing social institutions. This is a philosophy of action, struggle, protest. Postanarchism is seen as a new view of radical politics. The features of philosophical essentialism as thebasis of conceptual modeling in classical anarchism are formulated. Postanarchism is presented as aphilosophy that avoids essentialism, its tools are analyzed. The connection between the left movement of the 1960s and modern post-capitalist movements is analyzed. Political theory here is further developed, ceases to be abstract, filled with human meaning. Within the framework of the "anarchist turn" there is agradual destruction of the main stereotypes or narratives about anarchism (about its theoretical insolvency, unscientificity, utopianism) formed over many years in literature and public opinion. It is proved that the theory of anarchism is constantly evolving and updated over time in order to find solutions to acute social, political and economic problems. The author sees the prospects of post-anarchism in its political philosophy, which has certain values. In the modern era, such aphilosophy was supplanted by positivist political science in theory and for the triumph of moral nihilism and relativism in practice. The obtained results allow us to find out what distinguishes modern anarchism as a movement and philosophy from the left movements of the past and the features of the theoretical language of description of the modern protest movement. ; У статті представлено постанархістську концептуалізацію радикальної політики. Методологією дослідження став критичний аналіз і використання історико-філософських методів, метод контекстуалізму, метод дискурсивного аналізу. У зв'язку з активізацією протестних рухів, зокрема спрямованих на боротьбу зі всевладдям держави, поширенням ідеології антиглобалізму зростає теоретичний інтерес до анархізму. Анархізм сьогодні не є єдиною політичною доктриною. Це велика сім'я однодумців, яких об'єднує ворожість щодо непідконтрольної влади, недовіра до ієрархії і оптимістична віра в здатність простих людей контролювати своє життя та організовувати соціальні відносини на основі свободи, рівності й солідарності. У рамках оголошеного «анархістського повороту» анархізм маніфестується як підґрунтя радикальної політики останніх часів. Теоретичні основи сучасного анархізму залишаються малодослідженими. Сучасний політичний радикалізм опирається на певну філософію, яка по-новому обґрунтовує ідеї і дії в соціально-політичній сфері, спрямовані на докорінну зміну існуючих суспільних інститутів. Це філософія дії, боротьби, протесту. Постанархізм у статті розглянуто як новий погляд на радикальну політику. Сформульовано особливості філософського есенціалізму як базису концептуального моделювання в класичному анархізм. Постанархізм представлений як філософія, яка уникає есенціалізму, проаналізовано її інструментарій. Проаналізовано зв'язок між лівим рухом 1960-хрр. і сучасними посткапіталістичними рухами. Політична теорія тут отримує подальший розвиток, перестає бути абстрактною, наповнюється людським змістом. У рамках «анархістського повороту» відбувається поступове руйнування сформованих за багато років у літературі та громадській думці основних стереотипів або наративів щодо анархізму (про його теоретичну неспроможність, ненауковість, утопізм). Доведено, що теорія анархізму постійно розвивається й оновлюється з метою знайти рішення гострих соціальних, політичних і економічних проблем. Перспективність постанархізму автор бачить у його філософічності, тобто політичній філософії, що лежить у його підґрунті та є непозбавленою цінностей. В епоху модерну така філософія була витіснена позитивістською політичною наукою в теорії, що призвело, на думку деяких фахівців, до торжества морального нігілізму й релятивізму на практиці. Отримані результати дозволяють з'ясувати, що відрізняє сучасний анархізм як рух і філософію від лівих рухів минулого, а також встановити особливості теоретичної мови опису сучасного протестного руху.
The purpose of the research is to outline the main features of society's reaction to the outbreak of World War I and the subsequent transformational changes in the mood of different population groups in the course of the war events. The methodology of the research is based on the principles of historicism, the effectiveness of systematic and scientific using national (analysis, synthesis, scientific abstraction) and special and historical (historical and comparative, retrospective and problematic) methods. The Scientific Novelty. For the first time the peculiarities of the moods of different population groups of the Ukrainian lands of the Russian Empire in 1914–1917 were comprehensively presented, taking into account not only the social status of the person, but also the age peculiarities and personal motives; clearly outlines the major stages of changing society's reception and understanding of World War I events. The Conclusions. Therefore, the initial stage of the war was marked by widespread patriotism, which, despite of its "mass" nature, had a differentiated, ambivalent and permanent character during the years of 1914–1917. The majority of "ardent" patriots were wealthy people who, owing to their privileged and financial position avoided military service and practically didn't participate in the hostilities, or representatives of ultra-monarchical circles. For some people the war was a way of showing their loyalty to the government, but for the others it was an opportunity to make money and enrich themselves. Other groups of the population were overwhelmed by a sense of patriotism and liberation struggle, though the main reason for this was not the love for the "great tsarist Motherland", but understanding of the need to protect their "small homeland". A similar vision and reception of the war was typical of the soldiers' environment, as it was based on village natives. In the early years of the war, the behavior of soldiers was determined by the humble, patient, and self-righteous fulfillment of their military duty. Delaying the timing of the war, defeats at the front, increasing of the number of victims, growing economic crisis triggered a process of destabilization inside the country. Distrust and dissatisfaction were spreading in the society. Negative trends began to show up in the army, in particular, a decline of patriotism, morale and religiosity. As a result, in 1916 – 1917, measures, adopted by the Russian imperial government in order to control the socio-political situation, could no longer hide the true situation and restrain the serious transformations in the mass public consciousness. The increase of political activity in the national consciousness of the Ukrainians was a notable phenomenon. It also was one of the important preconditions for the revolutionary events and the development of the Ukrainian statehood in the 1917s – 1920s. Key words: World War I, Russian Empire, Ukrainian people, public consciousness, public mood, patriotism, criticism. ; Мета статті: висвітлити основні особливості реакції суспільства на початок Першої світової війни та подальші трансформаційні зміни настроїв різних груп населення у ході воєнних подій. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об'єктивності, системності і науковості із використанням загальнонаукових (аналіз, синтез) та спеціально-історичних (історико-порівняльний, ретроспективний, проблемний) методів. Наукова новизна: вперше комплексно охарактеризовано особливості настроїв різних груп населення українських земель Російської імперії у 1914–1917 рр., з урахуванням не тільки соціального становища людини, але й вікових особливостей та особистих мотивів; чітко окреслено головні етапи зміни сприйняття та розуміння суспільством подій Першої світової війни. Висновки. Отже, початковий етап війни відзначився широким патріотизмом, який, незважаючи на "масовість", протягом 1914–1917 рр. мав диференційований, амбівалентний та перманентний характер. Переважно "ярими" патріотами були або заможні верстви населення, які завдяки привілейованому та фінансовому становищу могли уникнути військового обов'язку і практично не брати участі у військових діях, або представники ультрамонархічних кіл. Для одних війна виступала способом демонстрації власної лояльності до влади, а для інших – можливістю нажитися та збагатитися. Інші групи населення, якщо і пройнялися почуттям патріотизму та визвольної боротьби, то основною причиною цього була не любов до "великої царської Вітчизни", а розуміння необхідності захисту власної "малої батьківщини". Подібне бачення та сприйняття війни було характерним і для солдатського середовища, оскільки його основу становили вихідці із села. У перші роки війни поведінка солдат визначалася покірним, терпеливим і самовідважним виконанням військового обов'язку. Затягування термінів війни, поразки на фронті, збільшення кількості жертв, наростання економічної кризи запустили процес дестабілізації всередині країні. У суспільстві поширювалися недовіра та незадоволення. Серед населення розповсюджувалися чутки про зраду у вищих ешелонах влади, про шпигунів та німецьке засилля. Негативні тенденції проявлялися в армії, зокрема, спостерігалися спад патріотизму, зниження морального духу та релігійності. У підсумку, наприкінці 1916– початку 1917 рр. заходи російської імперської влади щодо контролю за суспільно-політичною ситуацією вже не могли приховувати справжній стан справ і водночас стримувати серйозні трансформації у масовій суспільній свідомості. Помітним явищем стало значне зростання національної свідомості та політичної активності українців, що було однією із важливих передумов до революційних подій та розбудови власної державності у 1917– 1920-х рр. Ключові слова: Перша світова війна, Російська імперія, український народ, суспільна свідомість, суспільні настрої, патріотизм, критика.
The article, in accordance to its main purpose, is devoted to the research of the contradictions of the social tensions political determinants as the specific sources of the strengthening in the contemporary Ukrainian society. The author's conceptual point of view towards the problem under research is presented in the following scientific conclusions. It is estimated that difficulties of the national political system reformation has led to the citizens political consciousness deformation and a political corruption increase. It is argued that, the contemporary Ukrainian society, according to the basic parameters of its social identification, is a post-Soviet society with a democratic modernization being spontaneous and inconsistent. Today a political power of Ukraine supports the conservative scenario of democratic reforms, resulting in the resumption of the obsolete political system functional regimes, with the majority of the Ukrainian citizens being in a state of ambivalence regerding political institutions legality of which is neither supported by law nor morality. Empirical data of the sociological survays representative monitoring indicate the overwhelming majority of the population in relation to the democratic reforms process in Ukraine to be in a state of passivity not believing in their success. That is why Ukraine has formed and is consistently reproducing the political participation practices of the citizens being a real social source of the political corruption. It was found out that an important factor of the Ukrainian society social tension strengthening to be the uncertainty of the political strategy of the two interrelated fundamental problems solving: 1) the territorial integrity of Ukraine and 2) its social integrity. The existing global competition and the real functionality of the social order disorganization ontological factors, such as a social mistrust, corruption, deprivation, armed conflicts, and terrorist actions are the current obstacles to the social and political consolidation of the contemporary Ukrainian society. ; Статья, в соответствии с поставленной целью, посвящена исследованию противоречий политических детерминант социальной напряженности как специфических источников ее усиления в современном украинском обществе. Концептуальная позиция автора, относительно содержания проблемы данного исследования, представлена в следующих выводах. В частности, обращено внимание на трудности реформирования политической системы Украины, следствием чего стала деформация политического сознания граждан и растущая политическая коррупция. Аргументировано, что по основным параметрам своей социальной идентификации современное украинское общество является постсоветским, демократическая модернизация которого происходит стихийно и непоследовательно. Нынешняя политическая власть Украины поддерживает консервативный сценарий демократических преобразований, следствием чего стало воспроизводство устаревших функциональных режимов политической системы, в результате чего большинство граждан Украины находятся в состоянии амбивалентности по отношению к политическим институтам, легальность которых не подкреплена ни правом ни моралью. Эмпирические данные репрезентативных мониторинговых социологических исследований показывают, что подавляющее большинство населения по отношению к процессу демократических преобразований в Украине находится в состоянии пассивности и не верит в их успех. Именно поэтому в Украине сформировались и стабильно воспроизводятся практики политического участия граждане, которые реально являются социальным источником политической коррупции. Выяснено, что важным факторами усиления социальной напряженности в украинском обществе является неопределенность политической стратегии решения двух взаимосвязанных фундаментальных проблем: 1) территориальной целостности Украины и 2) ее социальной целостности. Существующая глобальная конкуренция и реальная функциональность онтологических факторов дезорганизации социального порядка, таких как социальное недоверие, коррупция, депривация, вооруженные конфликты и террористические акции в настоящее время являются препятствиями социально и политической консолидации современного украинского общества. ; Стаття, у відповідності до поставленої мети, присвячена дослідженню суперечностей політичних детермінант соціальної напруженості як специфічних джерел її посилення в сучасному українському суспільстві. Концептуальна позиція автора, стосовно змісту визначеної проблеми дослідження, представлена в наступних висновках. Зокрема, звернуто увагу на труднощі реформування політичної системи України, наслідком чого стала деформація політичної свідомості громадян та зростаюча політична корупція. Аргументовано, що за основними параметрами своєї соціальної ідентифікації сучасне українське суспільство є пострадянським, демократична модернізація якого відбувається стихійно і непослідовно. Нинішня політична влада України підтримує консервативний сценарій демократичних перетворень, наслідком чого стало відтворення застарілих функціональних режимів політичної системи, внаслідок чого більшість громадян України знаходяться у стані амбівалентності по відношенню до політичних інститутів, легальність яких не підкріплена ні правом, ні мораллю. Емпіричні дані репрезентативних моніторингових соціологічних досліджень засвідчують, що переважна більшість населення по відношенню до процесу демократичних перетворень в Україні знаходиться у стані пасивності та не вірить у їх успіх. Саме тому в Україні сформувалися і стабільно відтворюються практики політичної участі громадяни, які реально є соціальним джерелом політичної корупції. З'ясовано, що важливим чинниками посилення соціальної напруженості в українському суспільстві є невизначеність політичної стратегії вирішення двох взаємопов'язаних фундаментальних проблем: 1) територіальної цілісності України та 2) її соціальної цілісності. Існуюча глобальна конкуренція та реальна функціональність онтологічних чинників дезорганізації соціального порядку, таких як соціальна недовіра, корупція, депривація, збройні конфлікти та терористичні акції на даний час є перешкодами соціальної та політичної консолідації сучасного українського суспільства.
The article, in accordance to its main purpose, is devoted to the research of the contradictions of the social tensions political determinants as the specific sources of the strengthening in the contemporary Ukrainian society. The author's conceptual point of view towards the problem under research is presented in the following scientific conclusions. It is estimated that difficulties of the national political system reformation has led to the citizens political consciousness deformation and a political corruption increase. It is argued that, the contemporary Ukrainian society, according to the basic parameters of its social identification, is a post-Soviet society with a democratic modernization being spontaneous and inconsistent. Today a political power of Ukraine supports the conservative scenario of democratic reforms, resulting in the resumption of the obsolete political system functional regimes, with the majority of the Ukrainian citizens being in a state of ambivalence regerding political institutions legality of which is neither supported by law nor morality. Empirical data of the sociological survays representative monitoring indicate the overwhelming majority of the population in relation to the democratic reforms process in Ukraine to be in a state of passivity not believing in their success. That is why Ukraine has formed and is consistently reproducing the political participation practices of the citizens being a real social source of the political corruption. It was found out that an important factor of the Ukrainian society social tension strengthening to be the uncertainty of the political strategy of the two interrelated fundamental problems solving: 1) the territorial integrity of Ukraine and 2) its social integrity. The existing global competition and the real functionality of the social order disorganization ontological factors, such as a social mistrust, corruption, deprivation, armed conflicts, and terrorist actions are the current obstacles to the social and political consolidation of the contemporary Ukrainian society. ; Статья, в соответствии с поставленной целью, посвящена исследованию противоречий политических детерминант социальной напряженности как специфических источников ее усиления в современном украинском обществе. Концептуальная позиция автора, относительно содержания проблемы данного исследования, представлена в следующих выводах. В частности, обращено внимание на трудности реформирования политической системы Украины, следствием чего стала деформация политического сознания граждан и растущая политическая коррупция. Аргументировано, что по основным параметрам своей социальной идентификации современное украинское общество является постсоветским, демократическая модернизация которого происходит стихийно и непоследовательно. Нынешняя политическая власть Украины поддерживает консервативный сценарий демократических преобразований, следствием чего стало воспроизводство устаревших функциональных режимов политической системы, в результате чего большинство граждан Украины находятся в состоянии амбивалентности по отношению к политическим институтам, легальность которых не подкреплена ни правом ни моралью. Эмпирические данные репрезентативных мониторинговых социологических исследований показывают, что подавляющее большинство населения по отношению к процессу демократических преобразований в Украине находится в состоянии пассивности и не верит в их успех. Именно поэтому в Украине сформировались и стабильно воспроизводятся практики политического участия граждане, которые реально являются социальным источником политической коррупции. Выяснено, что важным факторами усиления социальной напряженности в украинском обществе является неопределенность политической стратегии решения двух взаимосвязанных фундаментальных проблем: 1) территориальной целостности Украины и 2) ее социальной целостности. Существующая глобальная конкуренция и реальная функциональность онтологических факторов дезорганизации социального порядка, таких как социальное недоверие, коррупция, депривация, вооруженные конфликты и террористические акции в настоящее время являются препятствиями социально и политической консолидации современного украинского общества. ; Стаття, у відповідності до поставленої мети, присвячена дослідженню суперечностей політичних детермінант соціальної напруженості як специфічних джерел її посилення в сучасному українському суспільстві. Концептуальна позиція автора, стосовно змісту визначеної проблеми дослідження, представлена в наступних висновках. Зокрема, звернуто увагу на труднощі реформування політичної системи України, наслідком чого стала деформація політичної свідомості громадян та зростаюча політична корупція. Аргументовано, що за основними параметрами своєї соціальної ідентифікації сучасне українське суспільство є пострадянським, демократична модернізація якого відбувається стихійно і непослідовно. Нинішня політична влада України підтримує консервативний сценарій демократичних перетворень, наслідком чого стало відтворення застарілих функціональних режимів політичної системи, внаслідок чого більшість громадян України знаходяться у стані амбівалентності по відношенню до політичних інститутів, легальність яких не підкріплена ні правом, ні мораллю. Емпіричні дані репрезентативних моніторингових соціологічних досліджень засвідчують, що переважна більшість населення по відношенню до процесу демократичних перетворень в Україні знаходиться у стані пасивності та не вірить у їх успіх. Саме тому в Україні сформувалися і стабільно відтворюються практики політичної участі громадяни, які реально є соціальним джерелом політичної корупції. З'ясовано, що важливим чинниками посилення соціальної напруженості в українському суспільстві є невизначеність політичної стратегії вирішення двох взаємопов'язаних фундаментальних проблем: 1) територіальної цілісності України та 2) її соціальної цілісності. Існуюча глобальна конкуренція та реальна функціональність онтологічних чинників дезорганізації соціального порядку, таких як соціальна недовіра, корупція, депривація, збройні конфлікти та терористичні акції на даний час є перешкодами соціальної та політичної консолідації сучасного українського суспільства.
The article, in accordance to its main purpose, is devoted to the research of the contradictions of the social tensions political determinants as the specific sources of the strengthening in the contemporary Ukrainian society. The author's conceptual point of view towards the problem under research is presented in the following scientific conclusions. It is estimated that difficulties of the national political system reformation has led to the citizens political consciousness deformation and a political corruption increase. It is argued that, the contemporary Ukrainian society, according to the basic parameters of its social identification, is a post-Soviet society with a democratic modernization being spontaneous and inconsistent. Today a political power of Ukraine supports the conservative scenario of democratic reforms, resulting in the resumption of the obsolete political system functional regimes, with the majority of the Ukrainian citizens being in a state of ambivalence regerding political institutions legality of which is neither supported by law nor morality. Empirical data of the sociological survays representative monitoring indicate the overwhelming majority of the population in relation to the democratic reforms process in Ukraine to be in a state of passivity not believing in their success. That is why Ukraine has formed and is consistently reproducing the political participation practices of the citizens being a real social source of the political corruption. It was found out that an important factor of the Ukrainian society social tension strengthening to be the uncertainty of the political strategy of the two interrelated fundamental problems solving: 1) the territorial integrity of Ukraine and 2) its social integrity. The existing global competition and the real functionality of the social order disorganization ontological factors, such as a social mistrust, corruption, deprivation, armed conflicts, and terrorist actions are the current obstacles to the social and political consolidation of the contemporary Ukrainian society. ; Статья, в соответствии с поставленной целью, посвящена исследованию противоречий политических детерминант социальной напряженности как специфических источников ее усиления в современном украинском обществе. Концептуальная позиция автора, относительно содержания проблемы данного исследования, представлена в следующих выводах. В частности, обращено внимание на трудности реформирования политической системы Украины, следствием чего стала деформация политического сознания граждан и растущая политическая коррупция. Аргументировано, что по основным параметрам своей социальной идентификации современное украинское общество является постсоветским, демократическая модернизация которого происходит стихийно и непоследовательно. Нынешняя политическая власть Украины поддерживает консервативный сценарий демократических преобразований, следствием чего стало воспроизводство устаревших функциональных режимов политической системы, в результате чего большинство граждан Украины находятся в состоянии амбивалентности по отношению к политическим институтам, легальность которых не подкреплена ни правом ни моралью. Эмпирические данные репрезентативных мониторинговых социологических исследований показывают, что подавляющее большинство населения по отношению к процессу демократических преобразований в Украине находится в состоянии пассивности и не верит в их успех. Именно поэтому в Украине сформировались и стабильно воспроизводятся практики политического участия граждане, которые реально являются социальным источником политической коррупции. Выяснено, что важным факторами усиления социальной напряженности в украинском обществе является неопределенность политической стратегии решения двух взаимосвязанных фундаментальных проблем: 1) территориальной целостности Украины и 2) ее социальной целостности. Существующая глобальная конкуренция и реальная функциональность онтологических факторов дезорганизации социального порядка, таких как социальное недоверие, коррупция, депривация, вооруженные конфликты и террористические акции в настоящее время являются препятствиями социально и политической консолидации современного украинского общества. ; Стаття, у відповідності до поставленої мети, присвячена дослідженню суперечностей політичних детермінант соціальної напруженості як специфічних джерел її посилення в сучасному українському суспільстві. Концептуальна позиція автора, стосовно змісту визначеної проблеми дослідження, представлена в наступних висновках. Зокрема, звернуто увагу на труднощі реформування політичної системи України, наслідком чого стала деформація політичної свідомості громадян та зростаюча політична корупція. Аргументовано, що за основними параметрами своєї соціальної ідентифікації сучасне українське суспільство є пострадянським, демократична модернізація якого відбувається стихійно і непослідовно. Нинішня політична влада України підтримує консервативний сценарій демократичних перетворень, наслідком чого стало відтворення застарілих функціональних режимів політичної системи, внаслідок чого більшість громадян України знаходяться у стані амбівалентності по відношенню до політичних інститутів, легальність яких не підкріплена ні правом, ні мораллю. Емпіричні дані репрезентативних моніторингових соціологічних досліджень засвідчують, що переважна більшість населення по відношенню до процесу демократичних перетворень в Україні знаходиться у стані пасивності та не вірить у їх успіх. Саме тому в Україні сформувалися і стабільно відтворюються практики політичної участі громадяни, які реально є соціальним джерелом політичної корупції. З'ясовано, що важливим чинниками посилення соціальної напруженості в українському суспільстві є невизначеність політичної стратегії вирішення двох взаємопов'язаних фундаментальних проблем: 1) територіальної цілісності України та 2) її соціальної цілісності. Існуюча глобальна конкуренція та реальна функціональність онтологічних чинників дезорганізації соціального порядку, таких як соціальна недовіра, корупція, депривація, збройні конфлікти та терористичні акції на даний час є перешкодами соціальної та політичної консолідації сучасного українського суспільства.
The article is dedicated to the isolation and analysis of the main trust indexes on the level of the inter-state relations paying attention on the effectiveness of cultural diplomacy in these processes. This question has a theoretical and practical value: the received results can be used both for further deep theoret ical problem development in international relations and in diplomatic practice due the economic and cultural connections development among nations, during the process of preparing specialists in state regulation, international relations, etc.Methodology of the research is mostly based on the complex approach with using methodology of system-functional analysis, categorical apparatus of Politology, Sociology, Social Psychology, and Theory of Communication, Comparativistics and other Humanities. It is found that the state trust refers to such phenomena, which contain a part of risk in the cooperation with other states, help to solve different collective problems and act in the way, which contradicts the standard definitions of national interests. It is found five indicators of existing trust in the context of inter- state relations: 1) minimal level – is cooperation among states; 2) lower level – is favourable policy of states orientation; 3) middle level – is to conduct the friendly policy among the states; 4) upper level – is types of written rules with temporal storage; 5) high level – is discretionary power in the process of developing politics. It is highlighted 9 indexes of cultural diplomacy effectiveness due the trust building on the level of inter-state relations: content of cultural and Foreign policy; social roles; a formal agreement and obligations between the states; the quality of cultural diplomatic programs; coordination between different government departments and other agencies within and between states; existing mistrust and conflicting issues between states; misuse of funding for cultural diplomatic programs; operation of foreign cultural institutions; publicity about cultural diplomacy programs; impact monitoring after cultural and diplomatic activity. ; Статья посвящена определению и анализу основных показателей доверия на уровне межгосударственных отношений, акцентируя внимание на эффективности культурной дипломатии в этих процессах. Этот вопрос имеет теоретическую и практическую ценность: полученные результаты могут применяться как для дальнейшей углубленной теоретической разработки проблем в международных отношениях, так и в дипломатической практике, при развитии экономических и культурных связей между народами, в процессе подготовки специалистов по государственному управлению, международным отношениям и др.Методология исследования в рамках предлагаемой статьи в основном базируется на комплексном подходе с использованием методологии системно- функционального анализа, категориального аппарата политологии, социологии, социальной психологии, теории коммуникаций, компаративистики и других гуманитарных дисциплин. Установлено, что государственное доверие относится к явлениям, которые содержат долю риска во время взаимодействия с другими государствами, помогают решить различные коллективные проблемы и действовать таком образом, что это не противоречит стандартным определением национальных интересов. Выделены пять показателей существующей доверия в контексте межгосударственных отношений: 1) минимальный уровень – сотрудничество между государствами; 2) нижний средний уровень – выгодная ориентация политики государств; 3) средний уровень – проведение доброжелательной политики между государствами; 4) верхний средний уровень – виды письменных правил с временным запасом; 5) высокий уровень – дискреционная власть в процессе разработки политики. Указано 9 показателей эффективности культурной дипломатии при построении доверия на уровне межгосударственных отношений: содержание культурной и внешней политики; социальные роли, формальный договор и установленные обязательства между государствами; качество культурных дипломатических программ; координация между различными правительственными ведомствами и другими учреждениями в пределах и между государствами; существующее недоверие и конфликтные вопросы между государствами; злоупотребление финансированием культурных дипломатических программ; функционирование иностранных культурных учреждений; публичность касательно программ культурной дипломатии; мониторинг влияния после культурно-дипломатической деятельности. ; Стаття присвячена виокремленню та аналізу основних показників довіри на рівні міждержавних відносин, акцентуючи увагу на ефективності культурної дипломатії у цих процесах. Це питання має теоретичну та практичну цінність: отримані результати можуть застосовуватися як для подальшої поглибленої теоретичної розробки проблем у міжнародних відносинах, так і в дипломатичній практиці, під час розвитку економічних і культурних зв'язків між народами, у процесі підготовки фахівців з державного управління, міжнародних відносин та ін.Методологія дослідження в рамках запропонованої статті в основному базується на комплексному підході з використанням методології системно- функціонального аналізу, категоріального апарату політології, соціології, соціальної психології, теорії комунікацій, компаративістики та ін. гуманітарних дисциплін. Встановлено, що державна довіра відноситься до явищ, які містять долю ризику у взаємодії з ін. державами, допомагають вирішити різні колективні проблеми та діяти у спосіб, який суперечить стандартним визначенням національних інтересів. Виокремлено п'ять показників існуючої довіри у контексті міждержавних відносин: 1) мінімальний рівень – співпраця між державами; 2) нижній середній рівень – вигідна орієнтація політики держав; 3) середній рівень – проведення доброзичливої політики між державами; 4) верхній середній рівень – види письмових правил із часовим запасом; 5) високий рівень – дискреційна влада у процесі розробки політики. Виділено 9 показників ефективності культурної дипломатії під час побудови довіри на рівні міждержавних відносин: зміст культурної та зовнішньої політики; соціальні ролі, формальний договір та встановлені зобов'язання між державами; якість культурних дипломатичних програм; координація між різними урядовими відомствами та ін. установами в межах і між державами; існуюча недовіра та конфліктні питання між державами; зловживання фінансуванням культурних дипломатичних програм; функціонування закордонних культурних установ; публічність щодо програм культурної дипломатії; моніторинг впливу після культурно-дипломатичної діяльності.
The article is dedicated to the isolation and analysis of the main trust indexes on the level of the inter-state relations paying attention on the effectiveness of cultural diplomacy in these processes. This question has a theoretical and practical value: the received results can be used both for further deep theoret ical problem development in international relations and in diplomatic practice due the economic and cultural connections development among nations, during the process of preparing specialists in state regulation, international relations, etc.Methodology of the research is mostly based on the complex approach with using methodology of system-functional analysis, categorical apparatus of Politology, Sociology, Social Psychology, and Theory of Communication, Comparativistics and other Humanities. It is found that the state trust refers to such phenomena, which contain a part of risk in the cooperation with other states, help to solve different collective problems and act in the way, which contradicts the standard definitions of national interests. It is found five indicators of existing trust in the context of inter- state relations: 1) minimal level – is cooperation among states; 2) lower level – is favourable policy of states orientation; 3) middle level – is to conduct the friendly policy among the states; 4) upper level – is types of written rules with temporal storage; 5) high level – is discretionary power in the process of developing politics. It is highlighted 9 indexes of cultural diplomacy effectiveness due the trust building on the level of inter-state relations: content of cultural and Foreign policy; social roles; a formal agreement and obligations between the states; the quality of cultural diplomatic programs; coordination between different government departments and other agencies within and between states; existing mistrust and conflicting issues between states; misuse of funding for cultural diplomatic programs; operation of foreign cultural institutions; publicity about cultural diplomacy programs; impact monitoring after cultural and diplomatic activity. ; Статья посвящена определению и анализу основных показателей доверия на уровне межгосударственных отношений, акцентируя внимание на эффективности культурной дипломатии в этих процессах. Этот вопрос имеет теоретическую и практическую ценность: полученные результаты могут применяться как для дальнейшей углубленной теоретической разработки проблем в международных отношениях, так и в дипломатической практике, при развитии экономических и культурных связей между народами, в процессе подготовки специалистов по государственному управлению, международным отношениям и др.Методология исследования в рамках предлагаемой статьи в основном базируется на комплексном подходе с использованием методологии системно- функционального анализа, категориального аппарата политологии, социологии, социальной психологии, теории коммуникаций, компаративистики и других гуманитарных дисциплин. Установлено, что государственное доверие относится к явлениям, которые содержат долю риска во время взаимодействия с другими государствами, помогают решить различные коллективные проблемы и действовать таком образом, что это не противоречит стандартным определением национальных интересов. Выделены пять показателей существующей доверия в контексте межгосударственных отношений: 1) минимальный уровень – сотрудничество между государствами; 2) нижний средний уровень – выгодная ориентация политики государств; 3) средний уровень – проведение доброжелательной политики между государствами; 4) верхний средний уровень – виды письменных правил с временным запасом; 5) высокий уровень – дискреционная власть в процессе разработки политики. Указано 9 показателей эффективности культурной дипломатии при построении доверия на уровне межгосударственных отношений: содержание культурной и внешней политики; социальные роли, формальный договор и установленные обязательства между государствами; качество культурных дипломатических программ; координация между различными правительственными ведомствами и другими учреждениями в пределах и между государствами; существующее недоверие и конфликтные вопросы между государствами; злоупотребление финансированием культурных дипломатических программ; функционирование иностранных культурных учреждений; публичность касательно программ культурной дипломатии; мониторинг влияния после культурно-дипломатической деятельности. ; Стаття присвячена виокремленню та аналізу основних показників довіри на рівні міждержавних відносин, акцентуючи увагу на ефективності культурної дипломатії у цих процесах. Це питання має теоретичну та практичну цінність: отримані результати можуть застосовуватися як для подальшої поглибленої теоретичної розробки проблем у міжнародних відносинах, так і в дипломатичній практиці, під час розвитку економічних і культурних зв'язків між народами, у процесі підготовки фахівців з державного управління, міжнародних відносин та ін.Методологія дослідження в рамках запропонованої статті в основному базується на комплексному підході з використанням методології системно- функціонального аналізу, категоріального апарату політології, соціології, соціальної психології, теорії комунікацій, компаративістики та ін. гуманітарних дисциплін. Встановлено, що державна довіра відноситься до явищ, які містять долю ризику у взаємодії з ін. державами, допомагають вирішити різні колективні проблеми та діяти у спосіб, який суперечить стандартним визначенням національних інтересів. Виокремлено п'ять показників існуючої довіри у контексті міждержавних відносин: 1) мінімальний рівень – співпраця між державами; 2) нижній середній рівень – вигідна орієнтація політики держав; 3) середній рівень – проведення доброзичливої політики між державами; 4) верхній середній рівень – види письмових правил із часовим запасом; 5) високий рівень – дискреційна влада у процесі розробки політики. Виділено 9 показників ефективності культурної дипломатії під час побудови довіри на рівні міждержавних відносин: зміст культурної та зовнішньої політики; соціальні ролі, формальний договір та встановлені зобов'язання між державами; якість культурних дипломатичних програм; координація між різними урядовими відомствами та ін. установами в межах і між державами; існуюча недовіра та конфліктні питання між державами; зловживання фінансуванням культурних дипломатичних програм; функціонування закордонних культурних установ; публічність щодо програм культурної дипломатії; моніторинг впливу після культурно-дипломатичної діяльності.
For its restoration and functioning in the western regions of Ukraine, Stalin's regime used various means of ideological-propaganda «processing» of the population. In contemporary conditions of Ukraine, which suffers a military-political aggression and powerful information war from the Russian Federation, it is important to analyze the mechanisms of distribution of antinational and antistate propaganda in the historical plane within the borders of concrete regions in order to develop effective ways of its counteraction.The period of the restoration of the Soviet system in this territory embraces 1944 – 1945. The local authorities considered to restore the party's activity and state structures as their priority, in order to organize a large-scale political work and to intensify ideological pressure in all spheres of life. The information and propaganda storm should, first of all, prove the impossibility of any successful resistance to the regime, discredit liberation movement, and «to tear off the majority of the population from the influence of the Ukrainian and German nationalists».The cadres from other regions of Ukraine and the USSR were to become the system's support in «the region infected with nationalism» and to carry «the communistic ideology into the masses». Important ideological-propaganda tasks had to be carried out by the party, Komsomol, and trade-union organization which were created at all the enterprises and establishments of Drohobych region. Communists and Komsomol members, as the most conscious citizens, should carry the basic burden of social-political and public-organizational works. For preparation and retraining of cadres for ideological-propaganda work at the republican and regional levels, a system of party educational institutions started to be formed. The press and radio provided the system's information support. The theatre, cinema, and radio also had to become important ideological tools.Carrying out the educational policy of the party, state education structures created conditions of obligatory attendance of all children and teenagers, boys and girls, and could from early age absorb communist ideas. It was realized in various ways, like adopting the law on education for all, accurately outlined and sustained in the spirit of communist moral curriculums, constant expansion of the network of teaching and educational establishments, attraction of children and studying youth to the pioneer and Komsomol organizations, various actions of out-of-class influence on pupils.It is proved that for restoration of a totalitarian regime in the western regions of Ukraine, suppressing of the national-liberation movement, destruction of the Ukrainian national idea and traditions, the Soviet system applied all possible means. A great attention was drawn to propaganda-ideological methods. A whole branched system of ideological-propaganda influence in all strata and groups of the population, including universities, was created. Mass media, evident propaganda, education, culture, attributes of the Soviet way of life were the tools of the Soviet propaganda. However, considering small efficiency of ideological influences on the population of Drohobych region, forceful methods became dominating in overcoming of the resistance to the Soviet regime. ; Сталінський режим для свого відновлення та функціонування в західних областях України використовував різноманітні засоби ідеологічно-пропагандистської «обробки» населення. В умовах, коли наша держава зазнала військово-політичної агресії з боку Російськлої Федерації, потужної інформаційної війни, важливо проаналізувати механізми поширення антинаціональної і антидержавницької пропаганди в історичному розрізі у межах конкретних регіонів, щоб виробити ефективні шляхи її протидії.Метою статті є висвітлення змісту та заходів ідеологічно-пропагандистської політики радянської системи в західних областях України у процесі відновлення радянського режиму в краї на основі матеріалів Дрогобицької області.1944 – 1945 роки це період відновлення радянської системи в краї. Першочерговими завданнями влади на місцях було відновити діяльність партійних й державних органів, які мали проводити широкомасштабну політичну роботу, розгорнути ідеологічний наступ на всі сфери життя. Інформаційно-пропагандистський штурм мав насамперед довести неможливість успішного спротиву режимові, дискредитувати визвольний рух, «відірвати основну масу населення з-під впливу українських-німецьких націоналістів».Політична недовіра до місцевих була однією з причин того, що керівні органи формувалися винятково з присланих кадрів, які вводилися до номенклатури області. Приїжджі з інших регіонів України та СРСР мали стати опорою системи в «зараженому націоналізмом регіоні», нести в «маси» комуністичну ідеологію. Виконувати важливі ідеологічно-пропагандистські завданння мали партійні, комсомольські, профспілкові організації, які створювалися на всіх підприємствах і установах Дрогобицької області. Комуністи та комсомольці, як найбільш свідомі, мали нести основний тягар суспільно-політичної та громадсько-організаційної роботи на місцях, здійснювати ідеологічну обробку населення з ключових для влади питань. Для підготовки та перепідготовки кадрів для ідеологічно-пропагандистської роботи на рівні республіки і областей почала формуватися система партійних освітніх закладів. Основні функції управління агітацією і пропагандою мав відділ пропаганди та агітації при ЦК КП(б)У, а також відповідні структурні підрозділи у компартійних комітетах різних рівнів. Для масового ідеологічного впливу на населення була розроблена ціла система суспільно-політичних заходів. Найбільш поширеною їх формою були лекції. Систематично проводилися мітинги, збори, наради, семінари, бесіди. Основним завданням ідеологічно-пропагандистської політики радянської влади було охопити максимально усі групи тодішнього населення. Особливе значення для партійно-радянського керівництва мала робота серед інтелігенції. Жінок, молоді.Пропагування комуністичних ідей, забезпечення підтримки політики радянської влади в регіоні, організації ідеологічно-політичної боротьби проти ОУН і УПА здійснювали центральні та місцеві засоби масової інформації. Преса, радіо забезпечували інформаційний супровід системи. Важливими ідеологічними інструментами мали стати кіно, театр, радіо.Здійснюючи освітньо-виховну політику партії, державні органи освіти створювали умови для того, щоб усі діти, підлітки, юнаки і дівчата відвідували школу, а отже, щоб усі вони з раннього віку проймалися партійно-комуністичними ідеями. Це реалізовувалося різноманітними шляхами: впровадженням закону про всеобуч, чітко окресленими і витриманими в дусі комуністичної ідейності навчальними програмами, постійним розширенням мережі навчально-виховних закладів, залученням дітей та учнівської молоді до піонерських і комсомольських організацій, різноманітними заходами позакласного впливу на учнів.Доведено, що для відновлення тоталітарного режиму в західних областях України, подолання національно-визвольного руху, знищення української національної ідеї, національних традицій, радянська система застосовувала усі можливі чинники. Велика увага приділялася пропагандистсько-ідеологічним методам. Була створена розгалужена система ідеологічно-пропагандистського впливу у на всі верстви та групи населення. Інструментами радянської пропаганди були засоби масової інформації, наочна агітація, освіта, культура, атрибути радянського способу життя. З огляду на малу ефективність ідеологічних впливів на населення Дрогобицької області, насильницькі методи стали панівними у подоланні спротиву радянському режимові.
For its restoration and functioning in the western regions of Ukraine, Stalin's regime used various means of ideological-propaganda «processing» of the population. In contemporary conditions of Ukraine, which suffers a military-political aggression and powerful information war from the Russian Federation, it is important to analyze the mechanisms of distribution of antinational and antistate propaganda in the historical plane within the borders of concrete regions in order to develop effective ways of its counteraction.The period of the restoration of the Soviet system in this territory embraces 1944 – 1945. The local authorities considered to restore the party's activity and state structures as their priority, in order to organize a large-scale political work and to intensify ideological pressure in all spheres of life. The information and propaganda storm should, first of all, prove the impossibility of any successful resistance to the regime, discredit liberation movement, and «to tear off the majority of the population from the influence of the Ukrainian and German nationalists».The cadres from other regions of Ukraine and the USSR were to become the system's support in «the region infected with nationalism» and to carry «the communistic ideology into the masses». Important ideological-propaganda tasks had to be carried out by the party, Komsomol, and trade-union organization which were created at all the enterprises and establishments of Drohobych region. Communists and Komsomol members, as the most conscious citizens, should carry the basic burden of social-political and public-organizational works. For preparation and retraining of cadres for ideological-propaganda work at the republican and regional levels, a system of party educational institutions started to be formed. The press and radio provided the system's information support. The theatre, cinema, and radio also had to become important ideological tools.Carrying out the educational policy of the party, state education structures created conditions of obligatory attendance of all children and teenagers, boys and girls, and could from early age absorb communist ideas. It was realized in various ways, like adopting the law on education for all, accurately outlined and sustained in the spirit of communist moral curriculums, constant expansion of the network of teaching and educational establishments, attraction of children and studying youth to the pioneer and Komsomol organizations, various actions of out-of-class influence on pupils.It is proved that for restoration of a totalitarian regime in the western regions of Ukraine, suppressing of the national-liberation movement, destruction of the Ukrainian national idea and traditions, the Soviet system applied all possible means. A great attention was drawn to propaganda-ideological methods. A whole branched system of ideological-propaganda influence in all strata and groups of the population, including universities, was created. Mass media, evident propaganda, education, culture, attributes of the Soviet way of life were the tools of the Soviet propaganda. However, considering small efficiency of ideological influences on the population of Drohobych region, forceful methods became dominating in overcoming of the resistance to the Soviet regime. ; Сталінський режим для свого відновлення та функціонування в західних областях України використовував різноманітні засоби ідеологічно-пропагандистської «обробки» населення. В умовах, коли наша держава зазнала військово-політичної агресії з боку Російськлої Федерації, потужної інформаційної війни, важливо проаналізувати механізми поширення антинаціональної і антидержавницької пропаганди в історичному розрізі у межах конкретних регіонів, щоб виробити ефективні шляхи її протидії.Метою статті є висвітлення змісту та заходів ідеологічно-пропагандистської політики радянської системи в західних областях України у процесі відновлення радянського режиму в краї на основі матеріалів Дрогобицької області.1944 – 1945 роки це період відновлення радянської системи в краї. Першочерговими завданнями влади на місцях було відновити діяльність партійних й державних органів, які мали проводити широкомасштабну політичну роботу, розгорнути ідеологічний наступ на всі сфери життя. Інформаційно-пропагандистський штурм мав насамперед довести неможливість успішного спротиву режимові, дискредитувати визвольний рух, «відірвати основну масу населення з-під впливу українських-німецьких націоналістів».Політична недовіра до місцевих була однією з причин того, що керівні органи формувалися винятково з присланих кадрів, які вводилися до номенклатури області. Приїжджі з інших регіонів України та СРСР мали стати опорою системи в «зараженому націоналізмом регіоні», нести в «маси» комуністичну ідеологію. Виконувати важливі ідеологічно-пропагандистські завданння мали партійні, комсомольські, профспілкові організації, які створювалися на всіх підприємствах і установах Дрогобицької області. Комуністи та комсомольці, як найбільш свідомі, мали нести основний тягар суспільно-політичної та громадсько-організаційної роботи на місцях, здійснювати ідеологічну обробку населення з ключових для влади питань. Для підготовки та перепідготовки кадрів для ідеологічно-пропагандистської роботи на рівні республіки і областей почала формуватися система партійних освітніх закладів. Основні функції управління агітацією і пропагандою мав відділ пропаганди та агітації при ЦК КП(б)У, а також відповідні структурні підрозділи у компартійних комітетах різних рівнів. Для масового ідеологічного впливу на населення була розроблена ціла система суспільно-політичних заходів. Найбільш поширеною їх формою були лекції. Систематично проводилися мітинги, збори, наради, семінари, бесіди. Основним завданням ідеологічно-пропагандистської політики радянської влади було охопити максимально усі групи тодішнього населення. Особливе значення для партійно-радянського керівництва мала робота серед інтелігенції. Жінок, молоді.Пропагування комуністичних ідей, забезпечення підтримки політики радянської влади в регіоні, організації ідеологічно-політичної боротьби проти ОУН і УПА здійснювали центральні та місцеві засоби масової інформації. Преса, радіо забезпечували інформаційний супровід системи. Важливими ідеологічними інструментами мали стати кіно, театр, радіо.Здійснюючи освітньо-виховну політику партії, державні органи освіти створювали умови для того, щоб усі діти, підлітки, юнаки і дівчата відвідували школу, а отже, щоб усі вони з раннього віку проймалися партійно-комуністичними ідеями. Це реалізовувалося різноманітними шляхами: впровадженням закону про всеобуч, чітко окресленими і витриманими в дусі комуністичної ідейності навчальними програмами, постійним розширенням мережі навчально-виховних закладів, залученням дітей та учнівської молоді до піонерських і комсомольських організацій, різноманітними заходами позакласного впливу на учнів.Доведено, що для відновлення тоталітарного режиму в західних областях України, подолання національно-визвольного руху, знищення української національної ідеї, національних традицій, радянська система застосовувала усі можливі чинники. Велика увага приділялася пропагандистсько-ідеологічним методам. Була створена розгалужена система ідеологічно-пропагандистського впливу у на всі верстви та групи населення. Інструментами радянської пропаганди були засоби масової інформації, наочна агітація, освіта, культура, атрибути радянського способу життя. З огляду на малу ефективність ідеологічних впливів на населення Дрогобицької області, насильницькі методи стали панівними у подоланні спротиву радянському режимові.
The Cuban Missile Crisis, referred to as the Caribbean Crisis in the Soviet Union (Карибский Кризис) and the October Crisis in Cuba, is one of the most famous events of the Cold War. A large number of primary source documents are available for study. The U.S. government has released internal material and much of the official communications between the parties, and the Soviet Union has also released a significant number of documents (mostly during Gorbachev's "Glasnost" ("гласность") program in the 1980's). However, much of the historical analysis that has emerged from this material focuses on: the amount of "blame" that should be assigned to each side, technical discussions regarding the level of risk that there could have been a nuclear war, who "won" and who "lost," and the extent to which President Kennedy's actions may have been mythologized after his assassination. While these themes are important, the event also represents a clear example of the major powers in the Cold War using smaller countries to bear the biggest risks of their global strategies. This paper argues that messages that were sent between the Soviet and Cuban governments at the time show that the Soviets engaged with the Cuban leaders only to the extent that they could control their actions, and that they excluded them from critical decisions. The paper also demonstrates that messages sent between the key Soviet figures in the crisis, later interviews, memoirs and biographies provide insight into the Soviet leadership's justifications for their colonial practices.The United States and the Soviet Union had come to a situation where one believed the other might actually launch a pre-emptive strike if it could gain an advantage. The U.S. and Soviet Union were engaged in constant conflicts throughout the 1940's and 1950's. 1960 was an election year in the United States, so its hostile actions against Cuba escalated throughout the year, with plots to assassinate Fidel Castro and a trade embargo. Late in the year, Cuba and the Soviet Union issued a statement of solidarity and the Soviets began to supply conventional weapons to Cuba. However, there was no move to put Soviet nuclear missiles in Cuba in 1961. Khrushchev's reason for this was a belief that the U.S. would invade Cuba immediately if he took such an action. The plan to deploy the missiles could have been publicly announced, as it was legal under international law. The decision to deploy the weapons secretly is more evidence that the Soviets thought it was likely that news of such a plan would trigger an invasion. Castro and his inner circle were agreeable. In an interview he gave to PBS in 1985, Fidel Castro claimed that the Cubans' acceptance of the Soviets' missile plan was based on their belief that American invasion was likely unavoidable. However, he also claimed that he was motivated by a desire to help the Soviet Union achieve balance with the U.S. in the global nuclear competition. This agreement did not guarantee Castro equal partnership with the Soviets. The final deal involved stationing the missiles in Cuba, under full Soviet control. The mistrust between the allies began at this early stage. During a meeting to finalize their agreement, Che Guevara had suggested that the plan be made public and Khrushchev had refused. He even refused to sign his name to the treaty, to preserve the option to deny everything if the Cubans proceeded with a unilateral announcement.Soviet ships with nuclear missiles began to arrive in Cuba. A U.S. plane captured proof of the nuclear missiles in Cuba on October 14 th , and Kennedy announced the crisis to the public on October 22 nd . Tensions rose rapidly, so that four days later Castro wrote a letter to Khrushchev, assuring him that Cuban people will confront the aggressor "heroically". On the same day, Khrushchev sent a secret message to Kennedy offering a resolution to the crisis. By October 27 th the Soviet Union had finalized an agreement with the U.S. for the withdrawal of its missiles from Cuba, including an agreement to allow on-site inspections in Cuba. Most importantly, Castro first became aware of this agreement from the public announcements that were made by Khrushchev and Kennedy on October 28 th . Khrushchev also sent a letter to Castro on the 28 th , and its tone makes it clear that he considered Castro's position to be that of a "little brother" whose emotions and feelings should be soothed, but one who should not expect a decision-making role. Khrushchev's letter goes on to warn Castro against any action that might lead to a reanimation of the crisis. Referring to the shooting down of a U.S. U2 spy plane on the 27 th , Khrushchev states that this episode was the result of "senseless" provocation by militarists in the Pentagon who still hoped for an excuse to invade. In addition to the firm "advice" that Castro should allow U.S. military planes to violate his airspace, it is possible to infer a threat in the letter's subtext. Khrushchev implied that the Soviet Union would not risk a global nuclear war to defend Cuba from invasion if it had the excuse that the invasion had been sparked by unstable elements in the U.S. or in Cuba. The warning in Khrushchev's letter concerning shooting down the U.S. spy plane may have been particularly offensive to Castro. Although, Cuban anti-aircraft personnel had been instructed to fire on American planes to protect the Soviet missile sites, the weapon that had hit the U2 plane was a Soviet-controlled surface-to-air missile. In Castro's response letter to Khrushchev he expresses his rationale. He also refers to the public statement he had issued earlier in that day, in which he had criticized the U.S. promise not to invade Cuba as inadequate. Castro signs off with a notice that he is opposed to inspections. Further messages from October 30 th and 31 st are remarkable because the first captures Khrushchev's early attempts to frame the entire crisis for history and for his communist audiences, and the second presents Castro's view that the entire enterprise had been futile if the Soviet Union was unwilling to stand its ground. Khrushchev's letter is full of paternalism, he writes that he understands the bitterness that "some" Cubans might feel. Khrushchev refers to a conflict between superpowers in "the Caribbean zone," this emphasizes that Cuba's interests were subordinate to the Soviet Union's regional strategy. Castro rebuts several of Khrushchev's excuses by arguing that backing down was not the appropriate reaction to the possibility of an imminent U.S. attack, by clarifying that he was not consulted at all about the decision to withdraw the missiles, and by stating that many (not "some") Cubans were feeling "unspeakable bitterness and sadness" about the sudden Soviet decision. Castro demonstrated that he understood that the only strategic value of putting missiles in Cuba was as a deterrent against a strike against the U.S.S.R. A message from the Soviet Foreign minister Gromyko to Mikoyan on November 1 st detailed how the Cubans should be pressured to soften their "no inspections" position despite the loss of face this would cause them.Even while the Soviet-Cuban negotiations on the inspections were proceeding, the Soviet leaders were keeping new secrets from their allies. Later decision to remove weapons were made before discussing the issue with the Cubans. The frustrations that this created were evident during Mikoyan's conversation with Castro and the rest of the Cuban leadership on November 22 nd. Castro repeated his argument that the Soviets should have kept the strategic missiles in Cuba. The Mikoyan-Castro dialogue serves as evidence of the highly skewed nature of Soviet-Cuban relations and the Soviets' sense that they did not need justification for their colonial practices. Castro had to listen to public statements by Kennedy to acquire up-to-date information about the weapons that remained in his country. After confirming that the tactical missiles were still in Cuba, that they were not technically part of the Soviet's agreement with the U.S. and that the U.S. was not aware of them Mikoyan delivered the news that the Soviets had decided to remove these as well. He explained that there was a law that prevented the transfer control of any nuclear weapons to another country (this was a lie), and that the Soviets intended to withdraw all of their troops from Cuba once the Cuban military had been trained to use the conventional weapons they were leaving behind.Returning to the question of Soviet justifications, the ambassador's interpretation of the situation gives insight into the Soviet colonial discourse. The Cubans were portrayed as wild children, but well- meaning and smart, and the Soviets were portrayed as patient parents. Ambassador Beck reports that Mikoyan had characterized the Cuban leaders as young, honest people who were true to the revolution and who were deserving of respect, trust, and appreciation. However, a large part of the Ambassador's message is dedicated to a description of the Cubans' unorthodox path to Marxism, and criticism of the slow pace of development of the Cuban Communist party apparatus and the Cubans' belief that their revolution was one of "three great revolutions" (China's for Asia, the Soviets' for Europe, and Cuba for Latin America).In conclusion, for fifty-eight years since the Cuban missile crisis, the world did not experience nuclear wars. This outcome has allowed a self-congratulatory narrative to grow regarding the courageous and pragmatic actions of both the U.S. and Soviet leaders. The implication of this narrative is that only the highly tested, and "serious" leaders of superpowers, can be trusted to be stewards of nuclear weapons. In contrast, this way of thinking concludes that the leaders of smaller countries (who have less to lose – in total, but not in proportion) are more likely to choose "honorable destruction" as long as they might inflict asymmetrical damage on their enemies. The dialogues between the protagonists of the Cuban missile crisis demonstrate that there were two big truths. The first truth is that the Cubans could not be trusted with nuclear weapons, and that efforts to limit the proliferation of nuclear weapons have been important. The second truth is that the leaders of the superpowers were just lucky. Like the great powers before WWI, The U.S. and Soviet leadership in the Cold War believed that global domination was their right. This imperialistic attitude was disguised as a defense of God-given human freedom (by the U.S.) or as the result of an inevitable process of social evolution (by the Soviet Union). The U.S. put nuclear missiles in Turkey to protect democracy, and the Soviets said that they put nuclear missiles in Cuba to: a) counter the U.S. missiles in Turkey; b) protect Cuba; c) advance the global socialist project; or d) "put a hedgehog in the Americans' pants". ; Кубинська ракетна криза, яку називають Карибською кризою в Радянському Союзі (Карибский кризис) та Жовтневою кризою на Кубі, – одна з найвідоміших подій холодної війни. Велика кількість первинних джерел доступна для вивчення цієї події. Уряд США оприлюднив внутрішні матеріали та значну частину офіційних перемов між сторонами, Радянський Союз також відкрив доступ до значної кількості документів (переважно під час програми М. Горбачова «Гласність» («гласность») у 1980-х рр.). Однак значна частина історичного аналізу, що постає із цього матеріалу, зосереджується на кількості «провини», яку має нести кожна сторона конфлікту, на технічних дискусіях щодо ризиків ядерної війни, на намаганнях з'ясувати, хто «переміг», а хто «втратив», і на тому, наскільки дії президента Дж. Кеннеді були міфологізовані після його вбивства. Незважаючи на важливість усіх цих тем, подія також є наочним прикладом того, як основні держави холодної війни перекладали найбільші ризики своїх глобальних стратегій на менш потужні країни. У статті наводяться уривки з листування між радянським та кубинським урядами під час кризи. Ці листи свідчать про те, що лідери Радянського Союзу контактували з кубинськими лідерами лише тією мірою, якою вони могли контролювати дії кубинців, не залучаючи тих до прийняття важливих рішень. Стаття також демонструє, що повідомлення, надіслані ключовими радянськими діячами періоду кризи, а також пізніші інтерв'ю, спогади й біографії показують, як радянське керівництво виправдовувало свою колоніальну практику.Сполучені Штати Америки та Радянський Союз потрапили в таку ситуацію, коли одна сторона вважала, що інша зможе насправді завдати ядерного удару, якщо це дасть цій стороні військову перевагу. Обидві держави постійно конфліктували впродовж 1940-х та 1950-х рр. 1960 р. був роком президентських виборів у США, на їх тлі відбувалася ескалація конфлікту з Кубою протягом усього року, у тому числі плани щодо вбивства Фіделя Кастро та встановлення торговельного ембарго. Наприкінці того ж року Куба та Радянський Союз виступили із заявою про солідарність, СРСР почав поставляти на Кубу конвенційну зброю. Важливо, що в 1961 р. не було жодних намагань встановити на Кубі радянські ядерні ракети. М. Хрущов вважав, що в такому разі США негайно вторгнуться на Кубу. Про плани на розміщення ракет можна було публічно оголосити, оскільки міжнародне право не забороняло таке розміщення. Рішення розгортати зброю таємно, скоріш за все, є свідченням того, що радянська влада вважала ймовірним провокування вторгнення. Ф. Кастро та його оточення погоджувалися. В інтерв'ю каналу PBS в 1985 р. Фідель Кастро пояснював, що прийняття кубинцями радянського ракетного плану базувалося на тому переконанні, що американське вторгнення неминуче. Однак він також стверджував, що його мотивувало бажання допомогти Радянському Союзу досягти паритету із США у світовій ядерній гонці. Ця угода не гарантувала Ф. Кастро рівноправне партнерство з радянськими лідерами. Заключна угода передбачала розміщення ракет на Кубі під повним радянським контролем. Недовіра між союзниками почалася на цій ранній стадії. Під час зустрічі щодо доопрацювання домовленостей Че Гевара запропонував оприлюднити план, однак М. Хрущов відмовився. Він навіть відмовився вказувати своє ім'я в договорі, щоб зберегти можливість відступу, якщо кубинці вдадуться до одностороннього розголошення.На Кубу почали прибувати радянські кораблі з ядерними ракетами. Американський літак отримав докази пересування ядерних ракет на Кубі 14 жовтня, а Дж. Кеннеді оголосив про кризу публічно 22 жовтня. Напруга швидко зростала до того рівня, що через чотири дні Ф. Кастро написав листа до М. Хрущова, запевнивши його, що кубинський народ буде протистояти агресору «героїчно». Того ж дня М. Хрущов відправив таємне повідомлення до Дж. Кеннеді, пропонуючи залагодити ситуацію. До 27 жовтня Радянський Союз уже уклав угоду із США про виведення своїх ракет із Куби та дав згоду на допуск на Кубу інспекцій на місцях. Найголовніше при цьому те, що сам Ф. Кастро вперше дізнався про цю угоду з публічних оголошень, які зробили М. Хрущов та Дж. Кеннеді 28 жовтня. Того ж дня М. Хрущов надіслав листа до Ф. Кастро. З огляду на тон листа зрозуміло, що він вважав позицію Ф. Кастро позицією «маленького брата», емоції й почуття якого потрібно враховувати, однак брати участь у рішеннях він не може. У листі М. Хрущов застерігає Ф. Кастро проти будь-яких дій, які можуть призвести до реанімації кризи. Посилаючись на збиття американського шпигунського літака U2 27 жовтня, М. Хрущов заявляє, що цей епізод став результатом «безглуздих» провокацій мілітаристів у Пентагоні, які все ще сподівалися на привід для вторгнення. Окрім твердої «поради» Ф. Кастро дозволити американським військовим літакам порушувати його повітряний простір, у підтексті листа можна побачити загрозу. М. Хрущов, можливо, мав на увазі те, що Радянський Союз не ризикуватиме глобальною ядерною війною, щоб захистити Кубу від вторгнення, особливо якщо в М. Хрущова буде виправдання, що вторгнення викликали нестабільні елементи в США або на Кубі. Попередження в листі М. Хрущова щодо збиття американського шпигунського літака, можливо, було особливо образливим для Ф. Кастро. Хоча кубинським повітряним силам доручили вести вогонь по американським літакам, щоб захистити радянські ракетні об'єкти, зброя, яка влучила в літак U2, була радянською ракетою системи «земля-повітря». У відповіді до М. Хрущова Ф. Кастро пропонує своє обґрунтування. Він також посилається на публічну заяву, опубліковану напередодні, у якій вважає обіцянку США не вторгатися на Кубу неадекватною. Ф. Кастро завершує повідомлення твердженням, що він проти інспекцій. Подальші повідомлення від 30 та 31 жовтня визначаються тим, що вони, по-перше, демонструють ранні спроби М. Хрущова сформулювати кризу для історії та для своєї комуністичної аудиторії, а по-друге, висвітлюють думку Ф. Кастро, який вважав, що вся операція була марною, якщо Радянський Союз буде поступатися американцям. Лист М. Хрущова сповнений патерналізму, він пише, що розуміє ту гіркоту, яку відчувають «деякі» кубинці. М. Хрущов посилається на конфлікт між наддержавами в «Карибській зоні», це формулювання підкреслює той факт, що інтереси Куби були підпорядковані регіональній стратегії Радянського Союзу. Ф. Кастро спростовує декілька виправдань від М. Хрущова, стверджуючи, що відступ не є відповідною реакцією на реальну можливість нападу США. Ф. Кастро уточнює, що з ним взагалі не консультувалися щодо рішення про виведення ракет, що більшість кубинців (а не «деякі») відчули «невимовну гіркоту й смуток» із приводу раптового радянського рішення. Ф. Кастро продемонстрував розуміння того, що єдиною стратегічною цінністю в розміщенні ракет на Кубі було стримування США проти удару по СРСР. Повідомлення радянського міністра закордонних справ А. Громико до А. Мікояна 1 листопада детально пояснювало, як на кубинців необхідно чинити тиск, щоб пом'якшити їх позицію «ні інспекціям», незважаючи на вірогідність втрати кубинською владою обличчя.Навіть під час переговорів із кубинцями про інспекції радянські лідери зберігали нові таємниці від своїх союзників. Пізніше рішення про відвід зброї було прийняте ще до обговорення цього питання з кубинцями. Розчарування, яке це викликало, було очевидним під час розмови А. Мікояна з Ф. Кастро та рештою кубинського керівництва 22 листопада. Ф. Кастро повторив свій аргумент про те, що СРСР мав зберігати стратегічні ракети на Кубі. Діалог А. Мікояна з Ф. Кастро свідчить про сильно викривлений характер радянсько-кубинських відносин. Розмова демонструє позицію радянської сторони, яка не вважала за потрібне виправдовувати свою колоніальну практику. Ф. Кастро доводилося слухати публічні заяви Дж. Кеннеді, щоб отримати актуальну інформацію про зброю, яка залишилася в його країні. Підтвердивши, що тактичні ракети все ще перебувають на Кубі, що вони не є частиною Радянсько- Американської угоди, що США не знали про них, А. Мікоян повідомив, що СРСР також вирішили їх забрати. Він пояснив, що є закон, який перешкоджає переданню іншій країні контролю над будь-якою ядерною зброєю (це була брехня), і що СРСР мав намір вивести всі свої війська з Куби після того, як кубинські військові навчаться використовувати конвенційну зброю, яку СРСР залишав після себе.Якщо повернутися до питання про радянські виправдання, то інтерпретація кризи послом Угорщини на Кубі Я. Беком дає розуміння радянського колоніального дискурсу. Кубинці сприймалися як дикі, проте доброзичливі й кмітливі діти, а радянські лідери зображувалися як терплячі батьки. Посол Я. Бек повідомляє, що А. Мікоян характеризував кубинських лідерів як молодих, чесних людей, вірних революції, які заслуговують на повагу, довіру та вдячність. Однак значна частина повідомлення посла присвячена опису неортодоксального шляху кубинців до марксизму, критиці повільних темпів розвитку партійного апарату Куби та переконань кубинців у тому, що їхня революція була однією з «трьох» великих революцій (китайська для Азії, радянська для Європи та кубинська для Латинської Америки).Наостанок варто зазначити, що 58 років після Кубинської кризи світ не зазнавав ядерних воєн. Цей результат привів до розквіту наративу самозахоплення в розповідях про сміливі й прагматичні дії як американських, так і радянських лідерів. Наслідком цього самозахоплення є віра в те, що володіння ядерною зброєю можна довіряти лише висококваліфікованим і «серйозним» лідерам наддержав. Таке мислення призводить до висновку, що лідери менших країн, яким втрачати менше (кількісно, проте не пропорційно), мають більше шансів обрати «почесне знищення», якщо вони зможуть завдати ворогам асиметричного збитку. Діалоги між основними персонами кубинської ракетної кризи демонструють, що існували дві великі правди. Перша правда полягає в тому, що кубинцям не можна було довіряти ядерну зброю і що зусилля щодо обмеження поширення ядерної зброї були дуже важливими. Друга правда полягає в тому, що лідерам наддержав просто пощастило. Як і великі держави до Першої світової війни, США та радянське керівництво періоду холодної війні вважали глобальне панування своїм правом. Це імперіалістичне ставлення маскувалося як захист даної богом людської свободи (у США) або як результат неминучого процесу соціальної еволюції (у Радянському Союзі). США встановили ядерні ракети в Туреччині для захисту демократії, а СРСР пояснювали розміщення ядерних ракет на Кубі такими причинами: а) протидією американським ракетам у Туреччині; б) захистом Куби; в) просуванням глобального соціалістичного проєкту; г) «підсунути їжака в штани американцям».
The Cuban Missile Crisis, referred to as the Caribbean Crisis in the Soviet Union (Карибский Кризис) and the October Crisis in Cuba, is one of the most famous events of the Cold War. A large number of primary source documents are available for study. The U.S. government has released internal material and much of the official communications between the parties, and the Soviet Union has also released a significant number of documents (mostly during Gorbachev's "Glasnost" ("гласность") program in the 1980's). However, much of the historical analysis that has emerged from this material focuses on: the amount of "blame" that should be assigned to each side, technical discussions regarding the level of risk that there could have been a nuclear war, who "won" and who "lost," and the extent to which President Kennedy's actions may have been mythologized after his assassination. While these themes are important, the event also represents a clear example of the major powers in the Cold War using smaller countries to bear the biggest risks of their global strategies. This paper argues that messages that were sent between the Soviet and Cuban governments at the time show that the Soviets engaged with the Cuban leaders only to the extent that they could control their actions, and that they excluded them from critical decisions. The paper also demonstrates that messages sent between the key Soviet figures in the crisis, later interviews, memoirs and biographies provide insight into the Soviet leadership's justifications for their colonial practices.The United States and the Soviet Union had come to a situation where one believed the other might actually launch a pre-emptive strike if it could gain an advantage. The U.S. and Soviet Union were engaged in constant conflicts throughout the 1940's and 1950's. 1960 was an election year in the United States, so its hostile actions against Cuba escalated throughout the year, with plots to assassinate Fidel Castro and a trade embargo. Late in the year, Cuba and the Soviet Union issued a statement of solidarity and the Soviets began to supply conventional weapons to Cuba. However, there was no move to put Soviet nuclear missiles in Cuba in 1961. Khrushchev's reason for this was a belief that the U.S. would invade Cuba immediately if he took such an action. The plan to deploy the missiles could have been publicly announced, as it was legal under international law. The decision to deploy the weapons secretly is more evidence that the Soviets thought it was likely that news of such a plan would trigger an invasion. Castro and his inner circle were agreeable. In an interview he gave to PBS in 1985, Fidel Castro claimed that the Cubans' acceptance of the Soviets' missile plan was based on their belief that American invasion was likely unavoidable. However, he also claimed that he was motivated by a desire to help the Soviet Union achieve balance with the U.S. in the global nuclear competition. This agreement did not guarantee Castro equal partnership with the Soviets. The final deal involved stationing the missiles in Cuba, under full Soviet control. The mistrust between the allies began at this early stage. During a meeting to finalize their agreement, Che Guevara had suggested that the plan be made public and Khrushchev had refused. He even refused to sign his name to the treaty, to preserve the option to deny everything if the Cubans proceeded with a unilateral announcement.Soviet ships with nuclear missiles began to arrive in Cuba. A U.S. plane captured proof of the nuclear missiles in Cuba on October 14 th , and Kennedy announced the crisis to the public on October 22 nd . Tensions rose rapidly, so that four days later Castro wrote a letter to Khrushchev, assuring him that Cuban people will confront the aggressor "heroically". On the same day, Khrushchev sent a secret message to Kennedy offering a resolution to the crisis. By October 27 th the Soviet Union had finalized an agreement with the U.S. for the withdrawal of its missiles from Cuba, including an agreement to allow on-site inspections in Cuba. Most importantly, Castro first became aware of this agreement from the public announcements that were made by Khrushchev and Kennedy on October 28 th . Khrushchev also sent a letter to Castro on the 28 th , and its tone makes it clear that he considered Castro's position to be that of a "little brother" whose emotions and feelings should be soothed, but one who should not expect a decision-making role. Khrushchev's letter goes on to warn Castro against any action that might lead to a reanimation of the crisis. Referring to the shooting down of a U.S. U2 spy plane on the 27 th , Khrushchev states that this episode was the result of "senseless" provocation by militarists in the Pentagon who still hoped for an excuse to invade. In addition to the firm "advice" that Castro should allow U.S. military planes to violate his airspace, it is possible to infer a threat in the letter's subtext. Khrushchev implied that the Soviet Union would not risk a global nuclear war to defend Cuba from invasion if it had the excuse that the invasion had been sparked by unstable elements in the U.S. or in Cuba. The warning in Khrushchev's letter concerning shooting down the U.S. spy plane may have been particularly offensive to Castro. Although, Cuban anti-aircraft personnel had been instructed to fire on American planes to protect the Soviet missile sites, the weapon that had hit the U2 plane was a Soviet-controlled surface-to-air missile. In Castro's response letter to Khrushchev he expresses his rationale. He also refers to the public statement he had issued earlier in that day, in which he had criticized the U.S. promise not to invade Cuba as inadequate. Castro signs off with a notice that he is opposed to inspections. Further messages from October 30 th and 31 st are remarkable because the first captures Khrushchev's early attempts to frame the entire crisis for history and for his communist audiences, and the second presents Castro's view that the entire enterprise had been futile if the Soviet Union was unwilling to stand its ground. Khrushchev's letter is full of paternalism, he writes that he understands the bitterness that "some" Cubans might feel. Khrushchev refers to a conflict between superpowers in "the Caribbean zone," this emphasizes that Cuba's interests were subordinate to the Soviet Union's regional strategy. Castro rebuts several of Khrushchev's excuses by arguing that backing down was not the appropriate reaction to the possibility of an imminent U.S. attack, by clarifying that he was not consulted at all about the decision to withdraw the missiles, and by stating that many (not "some") Cubans were feeling "unspeakable bitterness and sadness" about the sudden Soviet decision. Castro demonstrated that he understood that the only strategic value of putting missiles in Cuba was as a deterrent against a strike against the U.S.S.R. A message from the Soviet Foreign minister Gromyko to Mikoyan on November 1 st detailed how the Cubans should be pressured to soften their "no inspections" position despite the loss of face this would cause them.Even while the Soviet-Cuban negotiations on the inspections were proceeding, the Soviet leaders were keeping new secrets from their allies. Later decision to remove weapons were made before discussing the issue with the Cubans. The frustrations that this created were evident during Mikoyan's conversation with Castro and the rest of the Cuban leadership on November 22 nd. Castro repeated his argument that the Soviets should have kept the strategic missiles in Cuba. The Mikoyan-Castro dialogue serves as evidence of the highly skewed nature of Soviet-Cuban relations and the Soviets' sense that they did not need justification for their colonial practices. Castro had to listen to public statements by Kennedy to acquire up-to-date information about the weapons that remained in his country. After confirming that the tactical missiles were still in Cuba, that they were not technically part of the Soviet's agreement with the U.S. and that the U.S. was not aware of them Mikoyan delivered the news that the Soviets had decided to remove these as well. He explained that there was a law that prevented the transfer control of any nuclear weapons to another country (this was a lie), and that the Soviets intended to withdraw all of their troops from Cuba once the Cuban military had been trained to use the conventional weapons they were leaving behind.Returning to the question of Soviet justifications, the ambassador's interpretation of the situation gives insight into the Soviet colonial discourse. The Cubans were portrayed as wild children, but well- meaning and smart, and the Soviets were portrayed as patient parents. Ambassador Beck reports that Mikoyan had characterized the Cuban leaders as young, honest people who were true to the revolution and who were deserving of respect, trust, and appreciation. However, a large part of the Ambassador's message is dedicated to a description of the Cubans' unorthodox path to Marxism, and criticism of the slow pace of development of the Cuban Communist party apparatus and the Cubans' belief that their revolution was one of "three great revolutions" (China's for Asia, the Soviets' for Europe, and Cuba for Latin America).In conclusion, for fifty-eight years since the Cuban missile crisis, the world did not experience nuclear wars. This outcome has allowed a self-congratulatory narrative to grow regarding the courageous and pragmatic actions of both the U.S. and Soviet leaders. The implication of this narrative is that only the highly tested, and "serious" leaders of superpowers, can be trusted to be stewards of nuclear weapons. In contrast, this way of thinking concludes that the leaders of smaller countries (who have less to lose – in total, but not in proportion) are more likely to choose "honorable destruction" as long as they might inflict asymmetrical damage on their enemies. The dialogues between the protagonists of the Cuban missile crisis demonstrate that there were two big truths. The first truth is that the Cubans could not be trusted with nuclear weapons, and that efforts to limit the proliferation of nuclear weapons have been important. The second truth is that the leaders of the superpowers were just lucky. Like the great powers before WWI, The U.S. and Soviet leadership in the Cold War believed that global domination was their right. This imperialistic attitude was disguised as a defense of God-given human freedom (by the U.S.) or as the result of an inevitable process of social evolution (by the Soviet Union). The U.S. put nuclear missiles in Turkey to protect democracy, and the Soviets said that they put nuclear missiles in Cuba to: a) counter the U.S. missiles in Turkey; b) protect Cuba; c) advance the global socialist project; or d) "put a hedgehog in the Americans' pants". ; Кубинська ракетна криза, яку називають Карибською кризою в Радянському Союзі (Карибский кризис) та Жовтневою кризою на Кубі, – одна з найвідоміших подій холодної війни. Велика кількість первинних джерел доступна для вивчення цієї події. Уряд США оприлюднив внутрішні матеріали та значну частину офіційних перемов між сторонами, Радянський Союз також відкрив доступ до значної кількості документів (переважно під час програми М. Горбачова «Гласність» («гласность») у 1980-х рр.). Однак значна частина історичного аналізу, що постає із цього матеріалу, зосереджується на кількості «провини», яку має нести кожна сторона конфлікту, на технічних дискусіях щодо ризиків ядерної війни, на намаганнях з'ясувати, хто «переміг», а хто «втратив», і на тому, наскільки дії президента Дж. Кеннеді були міфологізовані після його вбивства. Незважаючи на важливість усіх цих тем, подія також є наочним прикладом того, як основні держави холодної війни перекладали найбільші ризики своїх глобальних стратегій на менш потужні країни. У статті наводяться уривки з листування між радянським та кубинським урядами під час кризи. Ці листи свідчать про те, що лідери Радянського Союзу контактували з кубинськими лідерами лише тією мірою, якою вони могли контролювати дії кубинців, не залучаючи тих до прийняття важливих рішень. Стаття також демонструє, що повідомлення, надіслані ключовими радянськими діячами періоду кризи, а також пізніші інтерв'ю, спогади й біографії показують, як радянське керівництво виправдовувало свою колоніальну практику.Сполучені Штати Америки та Радянський Союз потрапили в таку ситуацію, коли одна сторона вважала, що інша зможе насправді завдати ядерного удару, якщо це дасть цій стороні військову перевагу. Обидві держави постійно конфліктували впродовж 1940-х та 1950-х рр. 1960 р. був роком президентських виборів у США, на їх тлі відбувалася ескалація конфлікту з Кубою протягом усього року, у тому числі плани щодо вбивства Фіделя Кастро та встановлення торговельного ембарго. Наприкінці того ж року Куба та Радянський Союз виступили із заявою про солідарність, СРСР почав поставляти на Кубу конвенційну зброю. Важливо, що в 1961 р. не було жодних намагань встановити на Кубі радянські ядерні ракети. М. Хрущов вважав, що в такому разі США негайно вторгнуться на Кубу. Про плани на розміщення ракет можна було публічно оголосити, оскільки міжнародне право не забороняло таке розміщення. Рішення розгортати зброю таємно, скоріш за все, є свідченням того, що радянська влада вважала ймовірним провокування вторгнення. Ф. Кастро та його оточення погоджувалися. В інтерв'ю каналу PBS в 1985 р. Фідель Кастро пояснював, що прийняття кубинцями радянського ракетного плану базувалося на тому переконанні, що американське вторгнення неминуче. Однак він також стверджував, що його мотивувало бажання допомогти Радянському Союзу досягти паритету із США у світовій ядерній гонці. Ця угода не гарантувала Ф. Кастро рівноправне партнерство з радянськими лідерами. Заключна угода передбачала розміщення ракет на Кубі під повним радянським контролем. Недовіра між союзниками почалася на цій ранній стадії. Під час зустрічі щодо доопрацювання домовленостей Че Гевара запропонував оприлюднити план, однак М. Хрущов відмовився. Він навіть відмовився вказувати своє ім'я в договорі, щоб зберегти можливість відступу, якщо кубинці вдадуться до одностороннього розголошення.На Кубу почали прибувати радянські кораблі з ядерними ракетами. Американський літак отримав докази пересування ядерних ракет на Кубі 14 жовтня, а Дж. Кеннеді оголосив про кризу публічно 22 жовтня. Напруга швидко зростала до того рівня, що через чотири дні Ф. Кастро написав листа до М. Хрущова, запевнивши його, що кубинський народ буде протистояти агресору «героїчно». Того ж дня М. Хрущов відправив таємне повідомлення до Дж. Кеннеді, пропонуючи залагодити ситуацію. До 27 жовтня Радянський Союз уже уклав угоду із США про виведення своїх ракет із Куби та дав згоду на допуск на Кубу інспекцій на місцях. Найголовніше при цьому те, що сам Ф. Кастро вперше дізнався про цю угоду з публічних оголошень, які зробили М. Хрущов та Дж. Кеннеді 28 жовтня. Того ж дня М. Хрущов надіслав листа до Ф. Кастро. З огляду на тон листа зрозуміло, що він вважав позицію Ф. Кастро позицією «маленького брата», емоції й почуття якого потрібно враховувати, однак брати участь у рішеннях він не може. У листі М. Хрущов застерігає Ф. Кастро проти будь-яких дій, які можуть призвести до реанімації кризи. Посилаючись на збиття американського шпигунського літака U2 27 жовтня, М. Хрущов заявляє, що цей епізод став результатом «безглуздих» провокацій мілітаристів у Пентагоні, які все ще сподівалися на привід для вторгнення. Окрім твердої «поради» Ф. Кастро дозволити американським військовим літакам порушувати його повітряний простір, у підтексті листа можна побачити загрозу. М. Хрущов, можливо, мав на увазі те, що Радянський Союз не ризикуватиме глобальною ядерною війною, щоб захистити Кубу від вторгнення, особливо якщо в М. Хрущова буде виправдання, що вторгнення викликали нестабільні елементи в США або на Кубі. Попередження в листі М. Хрущова щодо збиття американського шпигунського літака, можливо, було особливо образливим для Ф. Кастро. Хоча кубинським повітряним силам доручили вести вогонь по американським літакам, щоб захистити радянські ракетні об'єкти, зброя, яка влучила в літак U2, була радянською ракетою системи «земля-повітря». У відповіді до М. Хрущова Ф. Кастро пропонує своє обґрунтування. Він також посилається на публічну заяву, опубліковану напередодні, у якій вважає обіцянку США не вторгатися на Кубу неадекватною. Ф. Кастро завершує повідомлення твердженням, що він проти інспекцій. Подальші повідомлення від 30 та 31 жовтня визначаються тим, що вони, по-перше, демонструють ранні спроби М. Хрущова сформулювати кризу для історії та для своєї комуністичної аудиторії, а по-друге, висвітлюють думку Ф. Кастро, який вважав, що вся операція була марною, якщо Радянський Союз буде поступатися американцям. Лист М. Хрущова сповнений патерналізму, він пише, що розуміє ту гіркоту, яку відчувають «деякі» кубинці. М. Хрущов посилається на конфлікт між наддержавами в «Карибській зоні», це формулювання підкреслює той факт, що інтереси Куби були підпорядковані регіональній стратегії Радянського Союзу. Ф. Кастро спростовує декілька виправдань від М. Хрущова, стверджуючи, що відступ не є відповідною реакцією на реальну можливість нападу США. Ф. Кастро уточнює, що з ним взагалі не консультувалися щодо рішення про виведення ракет, що більшість кубинців (а не «деякі») відчули «невимовну гіркоту й смуток» із приводу раптового радянського рішення. Ф. Кастро продемонстрував розуміння того, що єдиною стратегічною цінністю в розміщенні ракет на Кубі було стримування США проти удару по СРСР. Повідомлення радянського міністра закордонних справ А. Громико до А. Мікояна 1 листопада детально пояснювало, як на кубинців необхідно чинити тиск, щоб пом'якшити їх позицію «ні інспекціям», незважаючи на вірогідність втрати кубинською владою обличчя.Навіть під час переговорів із кубинцями про інспекції радянські лідери зберігали нові таємниці від своїх союзників. Пізніше рішення про відвід зброї було прийняте ще до обговорення цього питання з кубинцями. Розчарування, яке це викликало, було очевидним під час розмови А. Мікояна з Ф. Кастро та рештою кубинського керівництва 22 листопада. Ф. Кастро повторив свій аргумент про те, що СРСР мав зберігати стратегічні ракети на Кубі. Діалог А. Мікояна з Ф. Кастро свідчить про сильно викривлений характер радянсько-кубинських відносин. Розмова демонструє позицію радянської сторони, яка не вважала за потрібне виправдовувати свою колоніальну практику. Ф. Кастро доводилося слухати публічні заяви Дж. Кеннеді, щоб отримати актуальну інформацію про зброю, яка залишилася в його країні. Підтвердивши, що тактичні ракети все ще перебувають на Кубі, що вони не є частиною Радянсько- Американської угоди, що США не знали про них, А. Мікоян повідомив, що СРСР також вирішили їх забрати. Він пояснив, що є закон, який перешкоджає переданню іншій країні контролю над будь-якою ядерною зброєю (це була брехня), і що СРСР мав намір вивести всі свої війська з Куби після того, як кубинські військові навчаться використовувати конвенційну зброю, яку СРСР залишав після себе.Якщо повернутися до питання про радянські виправдання, то інтерпретація кризи послом Угорщини на Кубі Я. Беком дає розуміння радянського колоніального дискурсу. Кубинці сприймалися як дикі, проте доброзичливі й кмітливі діти, а радянські лідери зображувалися як терплячі батьки. Посол Я. Бек повідомляє, що А. Мікоян характеризував кубинських лідерів як молодих, чесних людей, вірних революції, які заслуговують на повагу, довіру та вдячність. Однак значна частина повідомлення посла присвячена опису неортодоксального шляху кубинців до марксизму, критиці повільних темпів розвитку партійного апарату Куби та переконань кубинців у тому, що їхня революція була однією з «трьох» великих революцій (китайська для Азії, радянська для Європи та кубинська для Латинської Америки).Наостанок варто зазначити, що 58 років після Кубинської кризи світ не зазнавав ядерних воєн. Цей результат привів до розквіту наративу самозахоплення в розповідях про сміливі й прагматичні дії як американських, так і радянських лідерів. Наслідком цього самозахоплення є віра в те, що володіння ядерною зброєю можна довіряти лише висококваліфікованим і «серйозним» лідерам наддержав. Таке мислення призводить до висновку, що лідери менших країн, яким втрачати менше (кількісно, проте не пропорційно), мають більше шансів обрати «почесне знищення», якщо вони зможуть завдати ворогам асиметричного збитку. Діалоги між основними персонами кубинської ракетної кризи демонструють, що існували дві великі правди. Перша правда полягає в тому, що кубинцям не можна було довіряти ядерну зброю і що зусилля щодо обмеження поширення ядерної зброї були дуже важливими. Друга правда полягає в тому, що лідерам наддержав просто пощастило. Як і великі держави до Першої світової війни, США та радянське керівництво періоду холодної війні вважали глобальне панування своїм правом. Це імперіалістичне ставлення маскувалося як захист даної богом людської свободи (у США) або як результат неминучого процесу соціальної еволюції (у Радянському Союзі). США встановили ядерні ракети в Туреччині для захисту демократії, а СРСР пояснювали розміщення ядерних ракет на Кубі такими причинами: а) протидією американським ракетам у Туреччині; б) захистом Куби; в) просуванням глобального соціалістичного проєкту; г) «підсунути їжака в штани американцям».
