Suchergebnisse

Стаття ; У статті аналізується спосіб втручання перших християнських імператорів у доктринальну сферу Церкви. Причиною імператорського втручання було намагання залагодити релігійний конфлікт, що виник на основі аріанської дискусії. Імператор Костянтин Великий симпатизував проаріанським єпископам і підтверджував рішення проаріанських синодів, які мали би покласти край богословському непорозумінню. Син Костянтина Констанцій також симпатизував проарінському сповідуванню. Він не тільки скликав синоди, а й сам брав у них участь. Синоди компонували нові символи віри. Констанцій практикував переслідування з метою утвердження проаріанського сповідування. Імператор Валент рішуче сприяв поширенню вже існуючих проаріанських символів віри. Він жорстоко переслідував тих, хто їх не приймав. Імператор Теодозій авторитетом своєї влади наказав дотримуватися Нікейського символу віри. Таким чином перші християнські імператори принаймні опосередковано втручалися у доктринальну сферу церкви в контексті аріанської полеміки. ; The Intervention of the Emperors in Church Doctrinal Affairs in the Context of the Arian Controversy of the IVth Century. The article analyzes the method of interference of the first Christian emperors in the doctrinal sphere of Church. The cause of the imperial intervention was an attempt to resolve the religious conflict that had arisen from the Arian debate. Emperor Constantine the Great sympathized with the pro-Arian bishops and confirmed the decisions of the pro-Arian synods, which would have put an end to the theological misunderstanding. Constantius, son of Constantine, also sympathized with the pro-Arian confession. He didin't not only convene synods, but also took part in them. Synods composed new creeds. Constantius persecuted anti-Arian Christians to strengthen the pro-Arian confession. Emperor Valens strongly promoted the spread of the existing pro-Arian creeds. He persecuted those who did not accept them. Emperor Theodosius by the authority of his government ordered to adhere to the Nicene Creed. So at least the first Christian emperors were interfering indirectly with the Church doctrinal sphere in the context of the Arian controversy.

У статті автори розкривають матеріали кримінальної справи єпископа підпільної Української Греко-Католицької Церкви Григорія Балагурака, які були заведені на нього радянськими спецслужбами у 1949 р. Нині ця справа (№ 7498 П) зберігається у Державному архіві Івано-Франківської області (фонд Р–2157). У статті посталено за мету висвітлити лише уривок кримінальної справи, заведеної на владику Г.Балагурака, де зображається протокол допиту священнослужителя. Автори цих рядків при перекладі з російської мови на українську намагалися максимально зберегти автентику документу.
Збережено також автентичність мови слідства, акцентовано на найбільш промовистих мате- ріалах допиту священнослужителя. Радянські спецоргани намагалися розвідати інформацію про підпіль- них отців УГКЦ, які залишилися на свободі, з'ясувати їхні імена та місця проживання. Особливий інте- рес представляє анкета єпископа Григорія Балагурака, поміщена також у кримінальній справі. У ній міститься цінна пізнавальна інформація про місце народження, адресу, національність, громадянство, освіту, професію і спеціальність, склад сім'ї, соціальне походження арештованого.
Ключові слова: Матеріали кримінальної справи, єпископ, Григорій Балагурак, підпільна Україн- ська Греко-Католицька Церква, радянські спецоргани.
In the article the authors reveal the materials of the criminal case of the bishop of the underground Ukrainian Greek Catholic Church Hryhoriy Balagurak, which were instituted against him by the Soviet special services in 1949. Today this case (№ 7498 P) is stored in the State Archives of Ivano-Frankivsk region . The aim of the article is to cover only an excerpt from the criminal case against Bishop H. Balagurak, which depicts the
protocol of the interrogation of the priest. The authors of these lines when translating from Russian into Ukrainian tried to preserve the authenticity of the document.
The article also preserves the authenticity of the language of the investigation, focusing on the most eloquent materials of the interrogation of the priest. Soviet special services tried to find out information about the underground fathers of the UGCC who remained at large, to find out their names and places of residence. Of particular interest is the questionnaire of Bishop Hryhoriy Balagurak, also published in the criminal case. It contains valuable informative information about the place of birth, address, nationality, citizenship, education, profession and specialty, family composition, social origin of the detainee.
Keywords: Materials of the criminal case, bishop, Hryhoriy Balagurak, Underground Ukrainian Greek Catholic Church, Soviet special bodies.

History as a Magistra Vitae encompasses a lot of mutually complementing research and teaching subjects. It should be taught step by step from local and simple items up to global generalizations taking into account the age, educational level, and professional interests of audience. The pupils at the primary and secondary schools learn at first about their native towns or districts, later in more detail about their motherland as a whole, and common patterns of Europe with just basic names and data of the World. The higher schools are to combine minimal information of history necessary for any civilized human being with emphasized attention at the respective fields' past separately for future lawyers, physicians, engineers, etc. In Ukraine as an extremely exhausted nation it is crucially important to break deeply rooted complex of inferiority, to prove indivisibility of domestic history with East-Central and the rest of Europe. We should overcome as soon as possible a situation when large territories had been devastated by Holodomor and colonized by alien settlers from other parts of the Soviet Union after this genocide. The newcomers' offspring gradually will get accommodated to their new homeland yet during Transition they are an easy target for destructive impacts from abroad. To counteract subversive propaganda, we need highly educated teachers and lecturers. The pro-European liberals in Ukraine had been exterminated by notorious totalitarian purges or forced to exile and replaced by mercenaries of Russian revanchist forces. The huge traditional Universities hardly can be reformed and modernized, as they inherited stereotypes and prejudices from the past. Newly created, seemingly more flexible and certainly less corrupted higher schools attract capable and ambitious people yet their alumni feel temptation of more easy opportunities. Ukraine needs patriots now more than ever desperately fighting for survival against aggressor in current Hybrid war. The prospects look optimistic, yet for the time being it requires a lot of efforts. History teaching becomes still more important to promote unity of interdependent philological, historical, political, and state making generations of national rebirth aimed at the repatriation to modernity. ; Історія, вчителька життя, охоплює низку навзаєм доповнюваних понять. Її треба навчати поступово, крок за кроком, від місцевих сюжетів до всесвітніх узагальнень, щоразу беручи до уваги вік, освітній рівень і фахову зацікавленість конкретної аудиторії. Учні початкових і середніх шкіл довідуються спочатку про рідні міста і райони, потім докладніше про батьківщину в цілому, спільні підва- лини і найважливіші явища Європи, засадничі імена і факти решти світу. Заклади вищої освіти мають на меті сполучити у випускників мінімум знань, необхідних будь-якій цивілізованій людині, та переважну увагу до попереднього розвитку вужчих сфер інтересів майбутніх правників, інженерів, лікарів тощо. У виснаженій тоталітарним геноцидом нації перехідної доби треба зламати міцно вкорінений комплекс меншовартості, довести неподільність вітчизняної історії та ментальності з довкіллям у Східно-Центральній Європі, збагнути сенс європейської спільноти, простежити на прикладі України філологічне, історичне, політичне, державотворче покоління Відродження в репатріації до глобальної сучасності. Задум Могилянської академії базовано на передумовах її розгортання в міжнародний осередок комбіновано-компаративної гуманістики з міжпредметної синхронізації викладання вітчизняної та всесвітньої історії до міжвідомчої галузевої координації з культурологією, мистецтвознавством, юриспруденцією, філософією, політологією та іншими дотичними науками.

В статті проаналізовано внесок баронів Штігліців у розвиток Одеси, а також здійснено спробу імплементації родинної історії та місць пам'яті в просторовий контекст сучасного українського мегаполісу. Адже осягнення простору сучасних міст в умовах декомунізаційних процесів у черговий раз зумовлює переоцінку спадщини міст, особливо з потужним імперським минулим. У нагоді для цього стали як загальнонаукові методи аналізу, синтезу, так і спеціальні історичні методи компаративного аналізу та герменевтики джерельного матеріалу. При цьому було залучено різновидові джерела задля досягнення основної мети – пошуку місць пам'яті, пов'язаних з баронами Штігліцами, та виявлення основних можливих точок на мапі Одеси.
Окремо була охарактеризована теоретична база, що, крім іншого, дозволило виявити сучасні уявлення й ставлення до роду Штігліців у різних країнах Європи. Завдяки цьому можливо доповнення краєзнавчих збірок, розробка екскурсійних маршрутів, створення меморіальних табличок щодо внеску братів Штігліців у розвиток краю. Особливо враховуючи те, що Штігліци були одними з перших конвертованих євреїв Російської імперії станом на кінець XVIII ст. й саме Південь України відіграв значну роль у піднесенні роду. Адже німецькі придворні євреї саме тут прийняли лютеранство, отримали стартову базу, права іноземного купецтва, а згодом перемістили власні капітали до Петербургу, де одна з гілок роду й отримала від Миколи І баронський титул. Причому це був єдиний випадок надання баронства імператором протягом усього його правління. В ході дослідження було встановлено кілька важливих об'єктів та знакових для Штігліців місць, а також виявлено вулицю, яка носила ім'я барона Л. Штігліца. Окрім того вдалося простежити вплив родини Штігліців не лише на торгівельно-промислове піднесення Одеси, але й на фінансовий та культурний розвиток імперського міста.

У статті розглянуто особливості організації релігійної освіти у Північній Ірландії та її законодавче підґрунтя. Представлено педагогічні підходи до викладання релігії в школах, проаналізовано особливості підготовка вчителів до викладання предметів релігієзнавчого циклу. Окреслено головні проблеми і тенденції розвитку релігійної освіти в Північній Ірландії.В статье рассмотрены особенности организации религиозного образования в Северной Ирландии, законодательный и исторический базис преподавания религии в школах, подготовка учителей, современные достижения и проблемы. The article considers the peculiarities of religious education in Northern Ireland, legislative and historical foundation of teaching religion at schools, teacher training, current achievements and problems.

Мета статті — охарактеризувати історію як «культурний процес», спираючись на історіографію школи «Анналів» та періодичних видань — продовжувачів ідей істориків- анналістів. Методологія статті пов'язана з використанням міждисциплінарного підходу у культурології у комплексі із системним методом як ключової методології дослідження. а також застосовано наступні методи досліджень: дедуктивний та індуктивний, діалектичний, а також абстрагування й узагальнення. Наукова новизна полягає у розгляді «нової історичної науки» або ж «нової інтелектуальної історії» школи «Анналів» як фактора, котрий вплинув на становлення культуральних досліджень. Висновки. У статті нами було охарактеризовано школу «Анналів» та проаналізовано її роль у розвитку історіографічної тенденції у культуральних дослідженнях. У роботі було, зокрема, розмежовано історіографію та історію. Перша спирається на вивчення історичної літератури певного предмета та є синонімом історичної літератури. Друга ж постає одночасно і як наука про минуле, і як сукупність фактів минулого. Школу «Анналів» вважають проривом в області історіографії та історії. Вона була реакцією на кризу, котра охопила гуманітарні науки у ХІХ столітті. Школа «Анналів» пов'язана із поняттям «нової історії»: тотальної, всеохоплюючої, проблемної та зосередженої на людині історії, заглибленої у повсякдення. Традиційно говорять про чотири покоління школи «Анналів»: до першого покоління відносять М. Блока та Л. Февра, до другого — Ф. Броделя та Е. Лабрусса, до третього — Ж. Дюбі, Ж. Ле Гоффа, Ф. Арьєса та Е. Ле Руа Ладюрі, нарешті, до четвертого — Б. Лепті, Ж. Ревеля та Ж.-К. Шмітта.

У статті розглянуто історію музею Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Висвітлюється концепція музею, іі витоки та форми реалізації. Окрема увага приділена інноваційним рішенням і використанню сучасних інформаційних технологій у музейній справі. Окреслені перспективи розвитку музею. Запропонована модель єдиного інформаційного простору для військових музеїв.
Ключові слова: історія, музей, аналіз, концепція, інновації, мультимедіа, інтерактивність, QR-код, контент, система.

Мета дослідження полягає у висвітленні діяльності військових музеїв за часів зміни ціннісних орієнтирів суспільства і трансформації державного устрою та формування основ музейної справи у Збройних Силах України. Методи дослідження. Системність та комплексний підхід у розкритті мети, застосування порівняльного аналізу, історико-хронологічного, біографічного, історіографічного методів сприяло отриманню вагомих теоретичних результатів. Наукова новизна дослідження полягає в постановці та розробці актуальної теми, яка в науковому вимірі отримала недостатнє висвітлення і досліджується на емпіричному досвіді. Обґрунтовано ідею, яка полягає в тому, що діяльність військових музеїв не завжди відповідає потребам суспільства, вимагає державного регулювання і підтримки. Висновки. Констатується, що військове музеєзнавство в досліджуваний період відзначалося пошуком нової моделі функціонування військових музеїв, що було продиктовано змінами суспільних настроїв, політичного та економічного устрою. Відзначено, що в радянський період така модель була розроблена Музеєм історії військ Далекосхідного військового округу і полягала в наданні музею самостійності в прийнятті рішень оперативного управління його діяльністю. Однак, зміни ціннісних орієнтирів привели до зниження ролі музеїв в суспільному процесі. Така модель була покладена у створення Музею Збройних Сил України, як системоутворючого елементу військової музейної справи.
Ключові слова: військовий музей, збройні сили, СРСР, Україна, суспільство, цінності, трансгресія.

У статті подано теоретичний огляд основних засад цифрової трансформації музеїв та практичні рекомендації щодо вдосконалення державної політики у сфері культури в Україні в контексті сучасних викликів і можливостей. Обґрунтовано актуальність даного дослідження. Проаналізовано новітні наукові вітчизняні та зарубіжні дослідження та публікації. Розкрито фундаментальні положення цифрової трансформації музеїв. Подано загальне визначення сучасної концепції цифрової трансформації. Описано найпоширеніші цифрові технології та специфіку їх застосування в музеях. Автор аналізує сучасні виклики та можливості цифрової трансформації музеїв. Визначено роль і значення держави в цифровій трансформації музеїв. Виявлено вплив державної політики у сфері культури на цифрову трансформацію музеїв. Проаналізовано вітчизняне законодавство щодо цифрової трансформації музеїв в Україні. Розглянуто механізми реалізації державної політики цифрової трансформації музеїв України та проаналізовано їх практичну реалізацію, визначено основні виклики та проблеми. Визначено перспективи розвитку цифрової трансформації музеїв в Україні. Проведено аналіз потенційних перешкод і викликів, які можуть виникнути в процесі цифрової трансформації музеїв України, та запропоновано заходи щодо їх мінімізації. Надано рекомендації щодо вдосконалення державної політики у сфері культури та її впливу на цифрову трансформацію музеїв України. У контексті даного дослідження визначено перспективні напрямки подальших теоретичних і практичних досліджень. Таким чином, у статті теоретично розглядаються фундаментальні положення цифрової трансформації музеїв та пропонуються практичні рекомендації щодо вдосконалення національної державної політики у сфері культури в контексті сучасних викликів і можливостей.

Already in the 13th century. Lviv was not only a political, strategic, but also an economic center with developed craft and trade. It is known that a medieval city could not exist without the presence of craftsmen of such basic professions as tailors, shoemakers, bakeries, blacksmiths, cutters and potters. In the oldest city book that came to us, written after the fire of 1381, it is mentioned a lot of occupations and names of Lviv artisans, among them 8 cutters, 2 blacksmiths. According to incomplete data from 1405–1426, in Lviv there were artisans of 36 occupations, including 14 cutters, 11 blacksmiths. During the XV – first half of the XVII century, Lviv was the artisan, educational and cultural center of Ukraine due to the fact that it stood at the intersection of major European roads and was a well-known market center for sales, exchange and commodity production in Central and Southern Europe. Confirmation of this is the discovery in 1439 of the religious-educational society «Lviv Brotherhood». The first schools for the training of medical specialists were family, that is, family schools. Later, the schools became known as workshops. In the 14th century the workshops were independent higher educational institutions and were not part of the universities, even in Europe, as it was regulated by the statutes of universities. Ukrainian workshops later started out academies and universities and had the attributes of higher educational institutions: statute, flag, seal, ciches, icons, which testified the place and importance of the school (shop) in the life of the country. The prince (king) gave the certificate of the opening of the school. The statute of the work shop was extended to members of the association: a student, an apprentice and a master. Workshops statutes were legal documents and often were not changed much for centuries. Medieval archival documents of the XIV-first half of the XVII century (workshops statutes, books on current affairs, books of the city authorities) quite fully reflect the Lviv workshop structure not only quantitatively but also professionally. The two oldest statutes of the blacksmith shop in 1529 and 1558 are stored in the Lviv State Historical Archives. In Lviv in the fourteenth century there were four, and in the year 1425 there were already 10 work shops: blacksmiths, saddles, cutters, shoemakers, shopkeepers, bakeries, furriers, limars, gardens and brewers. In 1579 there were already 20 work shops, and in the first half of the XVII century the number of work shops in Lviv reached 30, which united over 500 masters of 133 specialties. In the future, the blacksmiths-conquerors were engaged in the treatment of not only horses but other animals. Particularly in the fight against poisonous animal diseases, they enriched the experience of medical practice, which was passed on to subsequent generations. However, all of these were educational institutions, in which a small number of qualified medical specialists trained, and the majority of the population and animals were served by healers, bloodshed, blacksmiths, and veterinary doctors. Opening in 1457 in the blacksmith work shop of veterinary school and horses forging was the result of the rise of trade and economic, cultural and educational ties in the medieval city, which was contributed to the birth and development of the work shop structure that gave the beginning of a medical case, and later – the birth of veterinary education in Galicia. ; Уже в 13 ст. Львів був не лише політичним, стратегічним, а й економічним центром з розвиненими ремеслом і торгівлею. Відомо, що середньовічне місто не могло існувати без наявності в ньому ремісників таких основних професій, як кравців, шевців, пекарів, ковалів, різників та гончарів. У найстарішій міській книзі, яка дійшла до нас, написаній після пожежі 1381 р., згадується чимало професій і прізвищ львівських ремісників, серед них 8 різників, 2 ковалі. За неповними даними, в 1405–1426 рр. у Львові були ремісники 36 професій, в тому числі 14 різників, 11 ковалів. Протягом ХV – першої половини XVII століття Львів був ремісничим, освітнім та культурним центром України завдяки тому, що стояв на перетині великих європейських шляхів та був відомим ринковим центром збуту, обміну та товарного виробництва у Центральній та Південній Європі. Підтвердженням цього є відкриття у 1439 році релігійно-просвітницького товариства «Львівське братство». Першими школами з підготовки фахівців лікувальної справи були родинні, тобто сімейні школи. Пізніше школи стали називатися цехами. У 14 ст. цехи були самостійними вищими навчальними закладами і не входили до складу університетів навіть у Європі, оскільки це регламентувалося статутами університетів. Цехи України пізніше започаткували академії та університети і мали атрибутику вищих навчальних закладів: статут, прапор, печатку, ціхи, ікони, що засвідчували місце і значення школи (цеху) у житті країни. Грамоту на відкриття школи давав князь (король). Статут цеху поширювався на членів об'єднання: учень, підмайстер і майстер. Цехові статути були документами правового значення і часто майже не змінювалися упродовж століть. Середньовічні архівні документи XIV – першої половини XVII століття (цехові статути, книги запису поточних справ, актові книги міської влади) досить повно відображають цехову структуру Львова не тільки кількісно, а й фахово. У Львівському державному історичному архіві зберігаються два найдавніші статути ковальського цеху 1529 і 1558 рр. У Львові в XIV столітті було чотири, а в 1425 році вже діяло 10 цехів: ковалів, сідлярів, різників, шевців, крамарів, пекарів, кушнірів, лимарів, гарбарів та пивоварів, в 1462–1483 р.р. ремісники понад 50 професій були об'єднані в 14 цехів. У 1579 році було вже 20 цехів, а в першій половині XVII століття кількість цехів у Львові досягла 30, в які об'єднались понад 500 майстрів 133 спеціальностей. Підготовка спеціалістів лікувальної справи тварин в Україні, та відповідно у Львові довгий час велася при цехах ковалів. У подальшому ковалі-коновали займалися лікуванням не тільки коней, а й інших тварин. Особливо в боротьбі з пошесними захворюваннями тварин вони збагачували досвід лікувальної практики, який передавали наступним поколінням.Проте все це були навчальні заклади, в яких готували невелику кількість фахівців лікувальної справи, а більшу частину населення і тварин обслуговували знахарі, кровопускачі, ковалі, коновали. Зародження і розвиток цехової структури було наслідком піднесення економічно-торгівельних та культурно-освітніх зв'язків у середньовічному Львові, що дало початок лікувальній справі тварин, а в подальшому – відкриттю шкіл і зародженню ветеринарної освіти в Галичині.

Публічна історія, публічна політика, публічна дипломатія тощо – стали брендами ХХІ століття і поступово охоплюють всі ніші нашого життя, зокрема і освітянської сфери. Про публічну історію та публічну політику, роль історії в політиці йдеться в монографії доктора політичних наук, професора Людмили Д. Чекаленко. Прочитавши книгу розумієш, що саме такою має бути публічна історія: відкрита, відверта, конкретна; про справжніх, а не придуманих, сьогоденних учасників життєвого процесу. На наше переконання, саме так необхідно подавати подібну інформацію, щоби читач бачив і відчував таких же людей, не придуманих і не давніх, не занадто гіперболізованих героїв, а тих, хто
сьогодні і зараз живе поруч, долає подібні проблеми, створює себе, опікується знайомими питаннями і живе в цьому ж середовищі, де і ти. Саме так – яскраво і неупереджено треба викладати події, що вирують навколо нас. А ці події – з тобою і про тебе, про будинок, де живеш, вулицю, місто, країну, світ. Саме так необхідно ділитися спогадами, враженнями, врешті пам'яттю, практичними навичками

Метою статті є вивчення культурного середовища та культурних процесів, характерних для міста Дарбанд, яке є одним із стародавніх міст Азербайджану та вирізняється своєю етнокультурною різноманітністю на початку 19 – 20 століть.
Відомо, що кожне суспільство має свої багатогранні культурні моделі, вірування та спосіб життя. Хоча ці соціокультурні особливості продовжуються як органічні компоненти єдиної спільної культури в певних рамках, вони піддаються процесам змін і час від часу оновлюються в результаті різноманітних внутрішніх і зовнішніх впливів. У цьому контексті слід зазначити, що в кожній культурі поряд з основними елементами важливі також елементи, що змінюються. У культурній сфері кожного суспільства важливе місце займають релігія та її структурні компоненти, релігійні інститути та релігійний світогляд.
Використовувана методологія і методика широко вивчені за допомогою ряду наукових праць азербайджанською, російською і турецькою мовами як теоретико-методологічної основи дослідження. У статті використано низку методів збору та аналізу інформації історичних та гуманітарних наук, а також включено ряд статистичних показників.
Основна наукова інновація полягає в тому, що релігійне та культурне середовище Дарбанда було широко вивчено, а мультикультурно-толерантні характеристики міста були визначені конкретними фактами.
Результатом дослідження є те, що на початку 19 – 20 століть релігія, релігійний світогляд та релігійні інститути мусульмансько-турецького населення міста Дарбанда та його прилеглих регіонів реалізовувалися на основі правил ісламського релігії, панував релігійний консерватизм. Надавали перевагу більш релігійним доктринам і на цій основі проводили релігійні церемонії. Також у цей період здійснення процесу просвітництва серед населення сприяло прогресивному розвитку у сфері релігії.
У цей період немусульмани, які проживали в Дарбанді, також мали власну систему релігійних вірувань і форм поклоніння. Спосіб життя кожного немусульманина був безпосередньо пов'язаний з релігійними віруваннями, до яких він належав.
Загалом на початку 19-20 століть релігійний світогляд, релігійна система вірувань і релігійні традиції населення Дарбанда базувалися на релігійно-міфологічних поглядах, історичні корені яких сягають глибокої давнини.

Постановка проблем. Застосування актуального законодавства належить до одного з основних практичних завдань кожного правника. Водночас складно буває знайти переклад чинного законодавчого акту іншої країни, "доводиться" використовувати англомовні чи інші переклади. Згадані у вітчизняних дослідженнях окремі статті польського законодавства не дають комплексного розуміння основного джерела польського міжнародного приватного права. Тому пропонується переклад актуального закону Республіки Польща про міжнародне приватне право. Метою статті є огляд розвитку законодавства Республіки Польща із міжнародного приватного права та аналіз вибраних положень у порівнянні з відповідним українським законом, а також представлення авторського перекладу польського закону задля можливості його кращого розуміння та застосування вітчизняними вченими у практичній, дидактичній та науковій роботі. Використані методи – метод системного аналізу щодо стану розробленості проблематики, історичного аналізу розвитку відповідного законодавства, методу порівняння відповідних положень законодавчих актів двох держав та застосування перекладацької техніки нормативно-правових актів із урахуванням особливостей мови юридичних текстів. Результати. Визначено основні положення польського закону про міжнародне приватне право, показано його розвиток та змістовне наповнення з міжвоєнного періоду та періоду соціалістичної Польщі, а також сучасний зміст та вибрані категорії у порівнянні з відповідним українським законом. Висновки. Запропоновано авторський переклад чинного закону Польщі про міжнародне приватне право та ретроспективний аналіз положень попереднього польського законодавства з міжнародного приватного права. Виділено кілька інститутів польського законодавства, зокрема акцентовано на особливості польського закону щодо безпосереднього включення у зміст закону положень/назв актів міжнародного права та права ЄС; виділено регулювання інституту публічного порядку тощо. Problem statement. The use of current legislation is one of the main practical tasks of ...

Стаття є результатом дослідження проблеми систематизації і використання джерел з історії селянського руху у Харківській губернії в 1917– 1921 роках. Існуючу джерельну базу запропоновано розділити на документальні джерела, періодичні видання і мемуарну літературу. Комплекс документальних джерел складається з опублікованих та неопублікованих актових і канцелярських матеріалів. До першої групи належать нормативно-правові документи. Матеріали другої групи становить протокольна документація і міжвідомче листування. Тенденційність авторських статей у періодичних виданнях зумовлює критичний підхід при їх використанні. З огляду на суб'єктивний характер мемуаристики при її вивченні варто застосовувати порівняльний аналіз, співставлення з документальним матеріалом. ; This paper presents information dealing with systematization and using of sources on Kharkiv guberniya peasants' movement in 1917–1921. The sources base of the question was proposed to be divided into documentary, periodical and memoir groups. Complex of documentary sources consists of published and unpublished acts and office papers. The first group includes normative-legal documents, which regulated land affairs, products requisitions and peasants' duties, as well as government resolutions adjusting relationships with local population. Materials of second group involve proceedings, interdepartmental correspondence (reports, resumes, and telegrams) and appeals of governors to the population. These documents presents the most urgent regional problems of those date: troubles with products and fuel, struggle with peasants resistant movement, organization of peasants non-party conferences and elections to the Soviets. The bias character of most periodical articles authors demands criticism in the process of source using. Taking into account memoirs' subjectivity it is necessary to make sources comparative analysis, collate them with documentary material.