Suchergebnisse

Постановка проблеми. Залишаються невирішеними ряд міжнародно-правових питань щодо розгортання миротворчої операції на сході України: легітимізація миротворчої операції, комплектування миротворчого контингенту.Для ООН прийнятним є розміщення миротворчих сил на міжнародно-визнаному кордоні України і РФ. Це дозволить припинити підтримку сепаратистів з російської території. Позиція РФ полягає в розділі конфліктуючих сторін за фактичною лінії зіткнення. Це означає, що потенційні миротворці, якщо будуть спрямовані в зону конфлікту, з'являться в глибині української території. Їх присутність матиме "заморожуючу" функцію і не дозволить Збройним Силам України проводити заходи щодо забезпечення національної безпеки і оборони, повернення контролю над тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях.Існує два основних типи операцій ООН:- peacekeeping вимагає документованої згоди сторін конфлікту, може бути проведена регіональними організаціями, у взаємодії з ООН або самостійно; при цьому мандат ООН є бажаним, але його може і не бути;- peace enforcement вимагає наявності мандата СБ ООН, проте не вимагає згоди сторін конфлікту.Інша група проблем пов'язана з виділенням миротворчих контингентів. Регіон, який перейшов під контроль окупаційної адміністрації, оголошений "районом здійснення заходів щодо забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій і Луганській областях". Це виключає ООН з числа потенційних регуляторів, або вимагає використання замість контингентів ООН, підрозділів регіональних організацій. Власне, в даному регіоні таких боєздатних контингентів всього три: Сили реагування НАТО, оперативно-тактичні з'єднання Євросоюзу (CJTF), Колективні миротворчі сили ОДКБ.Висновки. Таким чином, для вирішення конкретних завдань в контексті конфлікту на Сході України не підійде звичайна миротворча операція або політична місія ООН, а потрібно саме створення індивідуального партнерства сил різних організацій і, можливо, окремих держав. Таке партнерство може включати політико-дипломатичну місію ООН і ОБСЄ, а у встановленні гарантованого поділу і насильницького розведення важких озброєнь сторін буде спиратися на компоненти різнотипних сил кризового реагування НАТО, ЄС і ОДКБ. Така комбінація силових компонентів має сенс тільки в разі повної імплементації мінських домовленостей. ; Постановка проблемы. Остаются нерешенными ряд международно-правовых вопросов по развертыванию миротворческой операции на востоке Украины: легитимизация миротворческой операции, комплектование миротворческого контингента.Для ООН приемлемым является размещение миротворческих сил на международно-признанной границе Украины и РФ. Это позволит прекратить поддержку сепаратистов с российской территории. Позиция РФ состоит в разделе конфликтующих сторон по фактической линии соприкосновения. Это означает, что потенциальные миротворцы, если будут направлены в зону конфликта, появятся в глубине украинской территории. Их присутствие будет иметь "замораживающую" функцию и не позволит Вооруженным Силам Украины проводить мероприятия по обеспечению национальной безопасности и обороны, возвращению контроля над временно оккупированными территориями в Донецкой и Луганской областях.Существует два основных типа операций ООН:peacekeeping ‑ требует документированной согласия сторон конфликта, может быть проведена региональными организациями, во взаимодействии с ООН или самостоятельно; при этом мандат ООН является желательным, но его может и не быть;peace enforcement ‑ требует наличия мандата СБ ООН, однако не требует согласия сторон конфликта.Другая группа проблем связана с выделением миротворческих контингентов. Регион, который перешел под контроль оккупационной администрации, объявлен "районом осуществления мероприятий по обеспечению национальной безопасности и обороны, отпора и сдерживания вооруженной агрессии Российской Федерации в Донецкой и Луганской областях". Это исключает ООН из числа потенциальных регуляторов, или требует использования вместо контингентов ООН, подразделений региональных организаций ‑ собственно, в данном регионе таких боеспособных контингентов всего три: Силы реагирования НАТО, оперативно-тактические соединения Евросоюза (CJTF), Коллективные миротворческие силы ОДКБ.Выводы. Таким образом, для решения конкретных задач в контексте конфликта на Востоке Украины не подойдет обычная миротворческая операция или политическая миссия ООН, а нужно именно создание индивидуального партнерства сил различных организаций и, возможно, отдельных государств. Такое партнерство может включать политико-дипломатическую миссию ООН и ОБСЕ, а в установлении гарантированного разделения и насильственного разведения тяжелых вооружений сторон будет опираться на компоненты разнотипных сил кризисного реагирования НАТО, ЕС и ОДКБ. Такая комбинация силовых компонентов имеет смысл только в случае полной имплементации минских договоренностей. ; Formulation of the problem. A number of international legal issues on the deployment of a peacekeeping operation in the east ofUkraine remain unresolved: who and on what line the peacekeeping contingent should share, the legitimization of the peacekeeping operation, the manning of the peacekeeping contingent.Presenting main material. It is acceptable for the United Nations to deploy peacekeeping forces on the internationally recognized border ofUkraine and theRussian Federation. This will stop the support of the separatists from the Russian territory. The position of the RF consists in the division of the conflicting sides according to the actual line of contact. This means that potential peacekeepers, if sent to the conflict zone, will appear in the depth of Ukrainian territory. Their presence will have a "freezing" function and will not allow the Armed Forces of Ukraine to carry out measures to ensure national security and defense, the return of control over temporarily occupied territories in theDonetsk and Lugansk regions.There are two main types of UN operations:- peacekeeping - requires the documented consent of the parties to the conflict, can be carried out by regional organizations, in cooperation with the UN or independently; the UN mandate is desirable, but it may not be;- peace enforcement - requires the existence of a UN Security Council mandate, but does not require the consent of the parties to the conflict.Another group of problems relates to the allocation of peacekeeping contingents. The region, which came under the control of the occupation administration, was declared "the area of implementation of measures to ensure national security and defense, repelling and deterring the armed aggression of theRussian FederationinDonetskand Lugansk regions." This excludes the UN from among the potential regulators, or requires the use of regional organizations instead of UN contingents, in fact, there are only three combat-capable contingents in this region: the NATO Response Force, the European Union Operational and Tactical Union (CJTF), the CSTO Collective Peacekeeping Forces.Conclusions. Thus, for the solution of specific tasks in the context of the conflict in the East of Ukraine, the usual peacekeeping operation or UN political mission is not suitable, but it is precisely the creation of an individual partnership of the forces of various organizations and, possibly, individual states. Such a partnership can include a political and diplomatic mission of the UN and the OSCE, and will rely on the components of the NATO, EU and CSTO crisis response forces to establish the guaranteed separation and violent development of the heavy weapons of the parties. Such a combination of power components makes sense only in the case of full implementation of Minsk agreements.

The article determines that the machine-building enterprises of the Kharkiv region, which in recent years have undergone structural changes, have been affected by the development of information technology at enterprises, dramatically changing the conditions of enterprises. This forces enterprises to look for effective development strategies aimed not only at implementing their social functions, but also at increasing the degree of their independence and economic independence. Despite the significant scientific achievements of strategy theory and modeling of management processes, it should be noted that some of their important aspects remain underdeveloped. Thus, most theories of strategy go beyond its understanding as a means of maintaining competitive advantage, leaving uncertain questions about the activities of the monopolist. Accordingly, there is no holistic scientific concept of the strategy of development of machine-building enterprises. Kharkiv region is one of the leaders in domestic machine building, Kharkiv region enterprises account for 11.5% of the volume of machine building products of Ukraine, which brought the region to the 2nd position among the regions (after Zaporizhia region). In January-November 2020, machine-building enterprises sold products worth UAH 17.4 billion, which is 11.2% of industrial sales. With this in mind, state-owned machine-building enterprises will have to build their own management strategy taking into account the modern requirements of socio-economic development. It is believed that the underdeveloped system of corporate governance is one of the main reasons for the low efficiency of public entities. Defects in corporate governance lead to: - distortion of information due to the low level of transparency of business entities; - the emergence of a conflict of interest of management and the subjects of management of state property, due to the non-transparent process of appointment of management and inefficient remuneration system; - Lack of corporate governance structures such as supervisory boards and independent directors, who should effectively supervise the activities of business entities; - inconsistencies between the goals set for business entities and the lack of a clear distinction between commercial and non-commercial (socio-political) functions of business entities. This fully applies to state-owned machine-building enterprises. After all, in modern conditions, these enterprises function as government units. In the conditions of transformation of the domestic market of the machine-building enterprises the use of resources uniting the software of foreign manufacturers with domestic becomes important. Therefore, the formation of enterprise development strategy is inextricably linked with modeling the behavior of certain models with specified parameters for further effective operation of the system as a whole. ; В статье определено, что на машиностроительные предприятия Харьковщины, в которых за последние годы произошли структурные сдвиги, повлияло на развитие информационных технологий на предприятиях, резко изменив условия деятельности предприятий. Это заставляет предприятия искать эффективные стратегии развития, направленные не только на реализацию их общественных функций, но и на повышение степени их независимости и хозяйственной самостоятельности. Несмотря на значительные научные достижения теории стратегии и моделирования управленческих процессов, следует отметить, что отдельные их важные аспекты остаются недостаточно разработанными. Так, большинство теорий стратегии выходит за ее понимание как средства поддержания конкурентных преимуществ, оставляя неопределенным вопрос о деятельности предприятия-монополиста. Согласно отсутствует целостная научная концепция стратегии развития машиностроительных предприятий. Харьковская область - один из лидеров отечественного машиностроения, на предприятия Харьковщины приходится 11,5% объема реализованной продукции машиностроения Украины, что вывело регион по этому показателю на 2 позицию среди регионов (после Запорожской области). За январь-ноябрь 2020 машиностроительными предприятиями реализовано продукции на 17,4 млрд, что составляет 11,2% объемов реализации промышленности. Учитывая это, государственным машиностроительным предприятиям придется выстраивать собственную стратегию управления с учетом современных требований общественно-экономического развития. Считается, что именно недостаточно развитая система корпоративного управления является одной из главных причин низкой эффективности деятельности государственных субъектов хозяйствования. Недостатки в корпоративном управлении приводят к: - искажение информации, обусловленного низким уровнем прозрачности деятельности субъектов хозяйствования; - возникновение конфликта интересов руководства и субъектов управления объектами государственной собственности, обусловленного непрозрачным процессом назначения руководства и неэффективной системой оплаты труда; - отсутствия таких структур корпоративного управления, как наблюдательные советы и независимые директора, должны осуществлять эффективный надзор за деятельностью субъектов хозяйствования; - противоречивости целей, установленных для субъектов хозяйствования, и отсутствии четкого разграничения коммерческих и некоммерческих (социально-политических) функций субъектов хозяйствования. В полной мере это касается и государственных машиностроительных предприятий. Ведь в современных условиях эти предприятия функционируют как подразделения правительства. В условиях трансформации отечественного рынка машиностроительных предприятий становится важным использование ресурсов которые объединяют программное обеспечение зарубежных производителей с отечественными. Поэтому формирование стратегии развития предприятия неразрывно связано с моделированием поведения тех или иных моделей с заданными параметрами для дальнейшей эффективной работы системы в целом. ; В статті визначено, що на машинобудівні підприємства Харківщини, у яких за останні роки відбулися структурні зрушення, вплинув розвиток інформаційних технологій на підприємствах, різко змінивши умови діяльності підприємств. Це змушує підприємства шукати ефективні стратегії розвитку, спрямовані не тільки на реалізацію їх суспільних функцій, а й на підвищення ступеню їх незалежності та господарської самостійності. Незважаючи на значні наукові надбання теорії стратегії та моделювання управлінських процесів, слід зазначити, що окремі їх важливі аспекти залишаються недостатньо розробленими. Так, більшість теорій стратегії виходить за її розуміння як засобу підтримки конкурентних переваг, залишаючи невизначеним питання щодо діяльності підприємства-монополіста. Відповідно відсутня цілісна наукова концепція стратегії розвитку машинобудівних підприємств. Харківська область – один із лідерів вітчизняного машинобудування, на підприємства Харківщини припадає 11,5% обсягу реалізованої продукції машинобудування України, що вивело регіон за цим показником на 2 позицію серед регіонів (після Запорізької області). За січень-листопад 2020 року машинобудівними підприємствами реалізовано продукції на 17,4 млрд. грн, що становить 11,2% обсягів реалізації промисловості. З огляду на це, державним машинобудівним підприємствам доведеться вибудовувати власну стратегію управління з урахуванням сучасних вимог суспільно-економічного розвитку. Вважається, що саме недостатньо розвинена система корпоративного управління є однією з головних причин низької ефективності діяльності державних суб'єктів господарювання. Вади у корпоративному управлінні призводять до: - викривлення інформації, обумовленого низьким рівнем прозорості діяльності суб'єктів господарювання; - виникнення конфлікту інтересів керівництва та суб'єктів управління об'єктами державної власності, зумовленого непрозорим процесом призначення керівництва та неефективною системою оплати праці; - відсутності таких структур корпоративного управління, як наглядові ради та незалежні директори, які мають здійснювати ефективний нагляд за діяльністю суб'єктів господарювання; - суперечливості цілей, встановлених для суб'єктів господарювання, та відсутності чіткого розмежування комерційних та некомерційних (соціально-політичних) функцій суб'єктів господарювання. Повною мірою це стосується і державних машинобудівних підприємств. Адже у сучасних умовах ці підприємства функціонують як підрозділи уряду. В умовах трансформації вітчизняного ринку машинобудівних підприємств стає важливим використання ресурсів які об'єднують програмне забезпечення закордонних виробників з вітчизняними. Тому формування стратегії розвитку підприємства невід'ємно пов'язано із моделюванням поведінки тих чи інших моделей із заданими параметрами для подальшої ефективної роботи системи в цілому.

The aim of the article is to study the best foreign practices and models of public-private partnership in the field of vocational and higher education, identify opportunities for their adaptation to Ukrainian realities and develop recommendations for productive use of foreign experience in this area. The theoretical significance of the article is that it is analyzed the semantic content of the basic concepts related to public-private partnership in the foreign scientific space; it is identified the prerequisites for the development of public-private partnership in vocational education abroad (at the national, institutional (vocational education institution), production (enterprise) levels; it is analyzed the challenges to vocational education and training in foreign countries which the public-private partnership is aimed to solve; criteria for typification of partnerships (number of participants, areas of partnership, integrated criterion «project financing — provision of educational services», integrated criterion «breadth of partnership and depth of interaction between partners», integrated criterion «degree of coordination of interaction — volume of investment») are identified; the author's typology of partnerships in the field of education in foreign countries is substantiated.The practical significance of the article is that the authors developed recommendations for deepening public-private partnership in vocational and higher education institutions of Ukraine based on the study of foreign experience, suggested directions for its further development in Ukraine. It is determined that in the foreign conceptual and terminological field, in addition to the concept of «public-private partnership» uses a number of concepts (Private Finance Initiative, PFI) (UK), Service Provision Project (SPP) (Mexico), Alternative Financing and Procurement (Canada), Private Sector Participation (PSP) (World Bank). The common essential features of these concepts are singled out: cooperation of different stakeholders, complexity of the purpose, focus on the result, parity of responsibility, long-term nature of interaction, formality of relations. Criteria for distinguishing types of partnerships in foreign practice are proposed: number of participants, areas of partnership, integrated criterion «project financing — provision of educational services», integrated criterion «breadth of partnership and depth of interaction between partners», integrated criterion «degree of coordination of interaction — volume of investment». The peculiarities of the types of partnerships in vocational education, which were singled out on the basis of the criteria proposed by the authors, are characterized: bilateral and multilateral; infrastructure, private management of public institutions, outsourcing of educational services, outsourcing of non-educational services, innovation and research partnerships, vouchers and subsidies; private initiatives, sponsorship, mixed projects, government programs; broad partnership, in-depth partnership; liberal, solidarity, paternalistic, consortium types of partnerships. Based on the analysis of the best practices of public-private partnership, the probable effective directions of public-private partnership in the field of vocational and higher education in Ukraine were singled out: strengthening the participation of companies in the processes of professional training; outlining a clear and concise division of responsibilities in the partnership; development of national standards of vocational education; gradual introduction of elements of dual education; promoting the prestige of vocational education as an attractive alternative to academic education; facilitating the learning trajectory between vocational and higher education; forecasting skills. It was developed recommendations for the development of public-private partnership in the field of vocational and higher education in Ukraine in the context of: formalization of interaction (conclusion of agreements and memorandums of partnership), management of interaction (establishment of qualitative and quantitative indicators for monitoring the activities of private providers and vocational education institutions; periodic reviews of vocational education institutions to bring them in line with the standards set in the contract), development of partnership effectiveness (clear criteria for quality and effectiveness), technologicalization of interaction (in particular, use of algorithm of of interaction between vocational education institutions and partners for public-private interaction initiatives). The need to study such models of partnerships in the field of education as the Chambers of Commerce and Industry in Germany, the Sectoral Council for Industrial Training (Canada), centers of excellence in vocational education (Netherlands), industrial centers or clusters (Tuscany in Italy and Baden-Württemberg in Germany), the National Skill Development Corporation (India) was actualized. ; Мета статті — вивчення кращих зарубіжних практик і моделей розбудови публічно-приватного партнерства у сфері професійної та академічної освіти як передумови зростання регіональних ринків праці, виявлення можливостей їх адаптації до українських реалій та обгрунтування рекомендацій щодо продуктивного використання зарубіжного досвіду в цій царині. Теоретичне значення статті полягає в тому, що в ній проаналізовано зміст основних понять, пов'язаних із публічно-приватним партнерством, у зарубіжному науковому просторі, у контексті семантики; визначено передумови розвитку публічно-приватного партнерства в освіті за кордоном [на національному, інституційному (рівні закладу)], виробничому (рівні підприємства); проаналізовано виклики перед сферою професійної освіти і навчання у країнах світу, на вирішення яких спрямоване публічно-приватне партнерство; визначено критерії типізації партнерств (напрями партнерства, інтегрований критерій «фінасування проєктів – надання освітніх послуг», інтегрований критерій «широта охоплення партнерства та глибина взаємодії між партнерами», кількість учасників, інтегрований критерій «ступінь координації взаємодії — обсяг інвестування»); запропоновано авторську типологію партнерств у сфері освіти в зарубіжних країнах. Практичне значення статті полягає в тому, що на основі вивчення зарубіжного досвіду запропоновано рекомендації щодо поглиблення публічно-приватного партнерства в закладах професійної та вищої освіти України; запропоновано перспективні напрями розвитку публічно-приватного партнерства в Україні. Визначено, що в зарубіжному поняттєво-термінологічному полі, крім поняття «публічно-приватне партнерство», використовується низка понять (Private Finance Initiative, PFI) (Великобританія), «проєкт надання послуг» (Service Provision Project, SPP) (Мексика), «альтернативне фінансування закупівель» (Alternative Financing and Procurement) (Канада), «участь приватного сектору» (Рrivate sector participation, PSP) (Світовий банк). Виокремлено спільні сутнічні ознаки цих понять: співпраця різних стейкхолдерів, комплексність мети, орієнтованість на результат, паритет відповідальності, довгостроковий характер взаємодії, формальність відносин. Запропоновано критерії виокремлення типів партнерств у зарубіжній практиці: кількість учасників, напрями партнерства, інтегрований критерій «фінасування проєктів публічно-приватного партнерства — надання освітніх послуг», інтегрований критерій «широта охоплення партнерства i глибина взаємодії між партнерами», інтегрований критерій «ступінь координації взаємодії — обсяг інвестування». Схарактеризовано особливості типів партнерств у професійній та академічній освіті, які були виокремлені на основі запропонованих авторами критеріїв: двосторонні та багатосторонні; інфраструктурні, приватне управління державними закладами, аутсорсинг освітніх послуг, аутсорсинг послуг неосвітнього характеру, інноваційні та дослідницькі партнерства, ваучери та субсидії; приватні ініціативи, спонсорство, змішані проєкти, державні програми; широке партнерство, поглиблене партнерство; ліберальний, солідарний тип, патерналістський тип, консорціумний типи партнерств. На основі аналізу кращих практик публічно-приватного партнерства було виокремлено ймовірні ефективні напрями публічно-приватного партнерства у сфері освіти в Україні: посилення участі компаній у процесах професійної підготовки кадрів; окреслення зрозумілого і чіткого розподілу обов'язків у партнерстві; розбудова національних стандартів професійної освіти; поступове впровадження елементів дуальної освіти; сприяння зростанню престижності професійної освіти як привабливої альтернативи академічній освіті; полегшення траєкторії навчання між професійною i вищою освітою; прогнозування навичок. Запропоновано рекомендації щодо розбудови публічно-приватного партнерства у сфері професійної та вищої освіти в Україні в контексті: формалізації взаємодії (укладення угод і меморандумів про партнерство), управління взаємодією (встановлення якісних і кількісних індикаторів для моніторингу діяльності приватного провайдера і закладів освіти; постійний моніторинг та оцінювання, періодичні огляди діяльності закладів професійної / вищої освіти для приведення його у відповідність до встановлених у контракті стандартів), розвитку результативності партнерства (чіткі критерії якості й результативності діяльності), технологізації взаємодії (зокрема, використання алгоритму взаємодії закладів професійної / вищої освіти з партнерами для реалізації проєктів публічно-приватного партнерства). Актуалізовано необхідність вивчення таких моделей партнерств, як торгово-промислові палати в Німеччині, Секторальна рада з навчання на виробництві (Канада), центри передового досвіду професійної освіти (Нідерланди), промислові центри або кластери (регіон Тоскана в Італії та Баден-Вюртемберг у Німеччині), Національна корпорація з розвитку навичок (National Skill Development Corporation) (Індія).

The aim of the article is to study the best foreign practices and models of public-private partnership in the field of vocational and higher education, identify opportunities for their adaptation to Ukrainian realities and develop recommendations for productive use of foreign experience in this area. The theoretical significance of the article is that it is analyzed the semantic content of the basic concepts related to public-private partnership in the foreign scientific space; it is identified the prerequisites for the development of public-private partnership in vocational education abroad (at the national, institutional (vocational education institution), production (enterprise) levels; it is analyzed the challenges to vocational education and training in foreign countries which the public-private partnership is aimed to solve; criteria for typification of partnerships (number of participants, areas of partnership, integrated criterion «project financing — provision of educational services», integrated criterion «breadth of partnership and depth of interaction between partners», integrated criterion «degree of coordination of interaction — volume of investment») are identified; the author's typology of partnerships in the field of education in foreign countries is substantiated.The practical significance of the article is that the authors developed recommendations for deepening public-private partnership in vocational and higher education institutions of Ukraine based on the study of foreign experience, suggested directions for its further development in Ukraine. It is determined that in the foreign conceptual and terminological field, in addition to the concept of «public-private partnership» uses a number of concepts (Private Finance Initiative, PFI) (UK), Service Provision Project (SPP) (Mexico), Alternative Financing and Procurement (Canada), Private Sector Participation (PSP) (World Bank). The common essential features of these concepts are singled out: cooperation of different stakeholders, complexity of the purpose, focus on the result, parity of responsibility, long-term nature of interaction, formality of relations. Criteria for distinguishing types of partnerships in foreign practice are proposed: number of participants, areas of partnership, integrated criterion «project financing — provision of educational services», integrated criterion «breadth of partnership and depth of interaction between partners», integrated criterion «degree of coordination of interaction — volume of investment». The peculiarities of the types of partnerships in vocational education, which were singled out on the basis of the criteria proposed by the authors, are characterized: bilateral and multilateral; infrastructure, private management of public institutions, outsourcing of educational services, outsourcing of non-educational services, innovation and research partnerships, vouchers and subsidies; private initiatives, sponsorship, mixed projects, government programs; broad partnership, in-depth partnership; liberal, solidarity, paternalistic, consortium types of partnerships. Based on the analysis of the best practices of public-private partnership, the probable effective directions of public-private partnership in the field of vocational and higher education in Ukraine were singled out: strengthening the participation of companies in the processes of professional training; outlining a clear and concise division of responsibilities in the partnership; development of national standards of vocational education; gradual introduction of elements of dual education; promoting the prestige of vocational education as an attractive alternative to academic education; facilitating the learning trajectory between vocational and higher education; forecasting skills. It was developed recommendations for the development of public-private partnership in the field of vocational and higher education in Ukraine in the context of: formalization of interaction (conclusion of agreements and memorandums of partnership), management of interaction (establishment of qualitative and quantitative indicators for monitoring the activities of private providers and vocational education institutions; periodic reviews of vocational education institutions to bring them in line with the standards set in the contract), development of partnership effectiveness (clear criteria for quality and effectiveness), technologicalization of interaction (in particular, use of algorithm of of interaction between vocational education institutions and partners for public-private interaction initiatives). The need to study such models of partnerships in the field of education as the Chambers of Commerce and Industry in Germany, the Sectoral Council for Industrial Training (Canada), centers of excellence in vocational education (Netherlands), industrial centers or clusters (Tuscany in Italy and Baden-Württemberg in Germany), the National Skill Development Corporation (India) was actualized. ; Мета статті — вивчення кращих зарубіжних практик і моделей розбудови публічно-приватного партнерства у сфері професійної та академічної освіти як передумови зростання регіональних ринків праці, виявлення можливостей їх адаптації до українських реалій та обгрунтування рекомендацій щодо продуктивного використання зарубіжного досвіду в цій царині. Теоретичне значення статті полягає в тому, що в ній проаналізовано зміст основних понять, пов'язаних із публічно-приватним партнерством, у зарубіжному науковому просторі, у контексті семантики; визначено передумови розвитку публічно-приватного партнерства в освіті за кордоном [на національному, інституційному (рівні закладу)], виробничому (рівні підприємства); проаналізовано виклики перед сферою професійної освіти і навчання у країнах світу, на вирішення яких спрямоване публічно-приватне партнерство; визначено критерії типізації партнерств (напрями партнерства, інтегрований критерій «фінасування проєктів – надання освітніх послуг», інтегрований критерій «широта охоплення партнерства та глибина взаємодії між партнерами», кількість учасників, інтегрований критерій «ступінь координації взаємодії — обсяг інвестування»); запропоновано авторську типологію партнерств у сфері освіти в зарубіжних країнах. Практичне значення статті полягає в тому, що на основі вивчення зарубіжного досвіду запропоновано рекомендації щодо поглиблення публічно-приватного партнерства в закладах професійної та вищої освіти України; запропоновано перспективні напрями розвитку публічно-приватного партнерства в Україні. Визначено, що в зарубіжному поняттєво-термінологічному полі, крім поняття «публічно-приватне партнерство», використовується низка понять (Private Finance Initiative, PFI) (Великобританія), «проєкт надання послуг» (Service Provision Project, SPP) (Мексика), «альтернативне фінансування закупівель» (Alternative Financing and Procurement) (Канада), «участь приватного сектору» (Рrivate sector participation, PSP) (Світовий банк). Виокремлено спільні сутнічні ознаки цих понять: співпраця різних стейкхолдерів, комплексність мети, орієнтованість на результат, паритет відповідальності, довгостроковий характер взаємодії, формальність відносин. Запропоновано критерії виокремлення типів партнерств у зарубіжній практиці: кількість учасників, напрями партнерства, інтегрований критерій «фінасування проєктів публічно-приватного партнерства — надання освітніх послуг», інтегрований критерій «широта охоплення партнерства i глибина взаємодії між партнерами», інтегрований критерій «ступінь координації взаємодії — обсяг інвестування». Схарактеризовано особливості типів партнерств у професійній та академічній освіті, які були виокремлені на основі запропонованих авторами критеріїв: двосторонні та багатосторонні; інфраструктурні, приватне управління державними закладами, аутсорсинг освітніх послуг, аутсорсинг послуг неосвітнього характеру, інноваційні та дослідницькі партнерства, ваучери та субсидії; приватні ініціативи, спонсорство, змішані проєкти, державні програми; широке партнерство, поглиблене партнерство; ліберальний, солідарний тип, патерналістський тип, консорціумний типи партнерств. На основі аналізу кращих практик публічно-приватного партнерства було виокремлено ймовірні ефективні напрями публічно-приватного партнерства у сфері освіти в Україні: посилення участі компаній у процесах професійної підготовки кадрів; окреслення зрозумілого і чіткого розподілу обов'язків у партнерстві; розбудова національних стандартів професійної освіти; поступове впровадження елементів дуальної освіти; сприяння зростанню престижності професійної освіти як привабливої альтернативи академічній освіті; полегшення траєкторії навчання між професійною i вищою освітою; прогнозування навичок. Запропоновано рекомендації щодо розбудови публічно-приватного партнерства у сфері професійної та вищої освіти в Україні в контексті: формалізації взаємодії (укладення угод і меморандумів про партнерство), управління взаємодією (встановлення якісних і кількісних індикаторів для моніторингу діяльності приватного провайдера і закладів освіти; постійний моніторинг та оцінювання, періодичні огляди діяльності закладів професійної / вищої освіти для приведення його у відповідність до встановлених у контракті стандартів), розвитку результативності партнерства (чіткі критерії якості й результативності діяльності), технологізації взаємодії (зокрема, використання алгоритму взаємодії закладів професійної / вищої освіти з партнерами для реалізації проєктів публічно-приватного партнерства). Актуалізовано необхідність вивчення таких моделей партнерств, як торгово-промислові палати в Німеччині, Секторальна рада з навчання на виробництві (Канада), центри передового досвіду професійної освіти (Нідерланди), промислові центри або кластери (регіон Тоскана в Італії та Баден-Вюртемберг у Німеччині), Національна корпорація з розвитку навичок (National Skill Development Corporation) (Індія).

Метою цієї публікації є висвітлення історії Миколаївського морськоготоргового порту від зародження торгового мореплавання в регіонісучасного міста Миколаєва до початку ХХ ст. у контексті історичногорозвитку Миколаєва як промислово-комерційного центру Півдня України.У ХІХ – на початку ХХ ст. порт мав найменування Миколаївськийміжнародний комерційний (або торговий) порт. Автор спиралася напринципи історизму, об'єктивності, всебічності й комплексності, атакож на соціальні та матеріалістичні підходи до розуміння історії, заяких економічні аспекти першочергово беруться до уваги під часдослідження. Вагоме значення мали принципи й методи, напрацьованіісториками науки і техніки. Використано також методи джерелознавчого аналізу, оскільки дослідження ґрунтується переважно наархівних джерелах.Засади торгового мореплавання в Чорноморському басейні булозакладено ще у IX–XIII ст. У 1788 р. на лівому березі річки Інгул заснованоВільну Гавань, яка вважається прародителькою морського торговогопорту в Миколаєві. Оскільки уряд Російської імперії переслідував метустворення в Миколаєві центру Чорноморського військово-морськогофлоту й через це запроваджував різного роду обмеження, міжнароднаторгівля припинилася.Миколаївське купецтво в основному займалося забезпеченням Адміралтейства, підприємств морського відомства й флоту потрібними їмматеріалами й товарами. Після Кримської війни (1853–1856 рр.) тазапровадження обмежувальних статей Паризького мирного договору(1856 р.) суднобудування в Миколаєві припинилося, Головне управлінняЧорноморського флоту та портів було ліквідоване. Миколаїв поринув углибоку економічну кризу. Миколаївський військовий губернатор М. Аркасстав ініціатором заснування Російського товариства пароплавства таторгівлі, однак діяльність товариства не мала значного впливу наекономіку Миколаєва. У 1860 р. Миколаївський військовий губернаторБ. Глазенап запропонував відкрити порт у Миколаєві для заходуіноземних суден і експортно-імпортних операцій. Порт відкрито з1 червня 1862 р Географічно до Миколаєва тяжів регіон, у якому вирощувалися зернові,тому порт відразу став центром експорту пшениці, жита, вівса, атакож заліза. Уже в перші роки його існування вартість експортуперевищила вартість імпорту. Подальшому розвиткові хлібної торгівлісприяли повернення єврейського населення до Миколаєва, відкриттямитниці 1-го класу, банківських установ, Хлібної біржі, Біржовогокомітету й аналітичної камери при ньому, прокладання залізниці. Усе цезагалом сприяло розвиткові фабрично-заводської промисловості в місті,зростанню кількості населення й перетворенню Миколаєва напромисловий центр Півдня України.Однак із часом з'ясувалося, що порт не задовольняє вимогам часу.Постало питання його реконструкції, проєкт якої було затверджено у1885 р. Портове управління почало діяти з 1894 р. Його очолювавкапітан над портом, який водночас був головою Присутствія ізпортових справ – дорадчого органу, до повноважень якого належаловирішення портових проблем. Порт поділявся на два відділи: закордоннийі каботажний. Під час реконструкції було визначено кордони порту,збудовано нові набережні, елеватор, склади, порт забезпечено новітнімина той час вантажувально-розвантажувальними засобами, транспортерами зерна й руди, у зимовий період судна до порту почали проводити задопомогою криголамів. Разом із цим, було вирішено проблемупоглиблення каналу в Дніпро-Бузькому лимані, оскільки судна з великоюосадкою не могли повністю навантажуватися в Миколаєві й вимушені булидозавантажуватися в порту «Очаків», а транспортування вантажів доОчакова вимагало значних фінансових витрат. Також були встановленімаяки й застережливі знаки.Це дало можливість значно збільшити вантажообіг порту, який у1910 р. досяг рекордної цифри – понад 151 млн пудів, у т. ч. понад115 млн пудів зернових (це складало 14 % експорту зернових усієїРосійської імперії). У цей рік Миколаїв прийняв 527 іноземних суден.Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. порт працював на засадах державноприватного партнерства (за сучасним визначенням), у його розвитоквкладали кошти держава, місто та іноземні інвестори. Таким чином,історія порту періоду до 1917 р. надає приклад для його розвитку вХХІ ст., коли фактично порт працює в тих самих зовнішніх і внутрішніхумовах, як і у вище досліджуваний період. ; The purpose of this research was to investigate the history of the Mykolaiv Sea Port from the beginning of marine trade in the region of modern Mykolaiv-city to the beginning of the XX cent. in the context of the historical development of Mykolaiv as an industrial and commercial center of the South of Ukraine. In the second part of the XIX cent. and early XX cent. the name of the Port was the Mykolaiv International Commercial (or Trade) Port. The research has based on the principles of historicism, objectivity, comprehensiveness, as well as social and materialistic approaches to understanding history, in which economic aspects has primarily significance. The principles and methods developed by historians of science and technology was importance as well. Methods of source analysis were also useful, since the research was based mainly on archival sources. The principles of commercial navigation in the Black Sea basin were laid in the IX–XIII centuries. In 1788, on the left bank of the Ingul River, the Free Harbor, which is considered the antecedent of the Sea Port in Mykolaiv, was founded. Since the Government of the Russian Empire pursued the aim of creating the Black Sea Navy Center in Mykolaiv and, because of this, imposed various restrictions, the international trade in Mykolaiv was ceased. The Mykolaiv merchants were mainly engaged in providing the Admiralty, the enterprises of the Sea Department and the Black Sea Fleet with the necessary materials and goods. After the Crimean War (1853–1856) and the implementing of restrictive articles of the Paris Treaty (1856) shipbuilding in Mykolaiv was ceased, the Main Administration of the Black Sea Fleet and the Military Port were abolished. The deep economic crisis started in the city. The Mykolaiv military governor M. Arkas initiated founding of the Russian Society of Shipping and Trade, but the activity of this company did not have a significant impact on the economy of Mykolaiv. In 1860, the Mykolaiv military governor B. Glazenap proposed to open the Port in Mykolaiv for foreign vessels and export-import operations. The Port was opened on June 1, 1862. The region in which crops were grown geographically tended to Mykolaiv, so the Port immediately became the center of export of wheat, rye, oats, and also iron. Already in the first years of the Port operation the value of exports exceeded the value of imports. Further development of the grain trade was promoted the return of the Jews to Mykolaiv, the opening of the Customs Office and banks, the Crops Exchange, the Exchange Committee, the analytical chamber at it, the railway building. All this generally contributed to the development of the industry in the city, population growth and the transformation of Mykolaiv to the industrial center of the South of Ukraine. However, over time it was found that the Port did not meet the time demands. The question of its reconstruction was raised in the 1870s, and the project of the reconstruction was approved in 1885. The Port Administration began to operate in 1894. It was headed by 'the Captain over the Port', who was at the same time the Head of the Port Affairs Bureau – an advisory council whose authority was to solve port problems. The Port was divided into two divisions: foreign and cabotage. During the reconstruction the boundaries of the Port were identified, new embankments, elevators, warehouses were built. The Port was equipped with the latest loading and unloading facilities, grain and ore transporters. Two icebreakers helped the vessels to achieve to the Port in the winter time. Simultaneously, the problem of deepening of the canal in the Dnieper-Bug estuary was solved. It was importance because the vessels with large sediment could not be fully loaded in Mykolaiv and were forced to dock at the port of Ochakov, and transportation of cargo to Ochakov required considerable expenditure. Beacons and warning signs were also installed. All this made it possible to significantly increase the cargo turnover of the Port, which in 1910 reached a record level – more than 151 million poods, including more than 115 million poods of grain (this constituted 14 % of grain exports throughout the Russian Empire). That year Mykolaiv accepted 527 foreign vessels. At the end of the XIX – at the beginning of XX cent. the Port had been functioning on the basis of public-private partnership (by modern definition). The state, city and foreign investors put money into its development. Thus, the history of the Port until 1917 is the example of the Road Map for further development of the Port in the XXI cent., when in fact the Port operates in the same external and internal conditions as in the period studied above.

The article's objective is to reveal the determinants of secessionism through identifying its political, ethno-social and economic manifestations with emphasis on the latter, by characterizing them as the background for irredentist and separatist processes. The instruments of economic policy are proposed to be considered through the prism of assessment of their potential for curbing the secessionist strategy of the national development.Secession is defined as a policy and a practice of the socio-political movement, aimed at gaining the national sovereignty by a given ethno-social community on their indigenous territory within the boundaries of the existing state. Using the existing approach to determining the two objectives of the secession, separatist and irredentist ones, it is established that in the Ukrainian realities the secession has acquired the features of both irredentism that must involve the existence of external partners and their influence on the political processes at region or country level, and separatism based on the principle of enthnicism. Because a review of the existing literature on secessionism issues does not show an agreed-upon interpretation of the essential meaning of the concepts "secession" and "separatism" and their causality, the determining features of their origin cannot be easily identified. It is found that political, economic and ethno-social processes lay the fundament for irredential processes (not intended to create an independent state) and separatist processes (for ethnic groups coming out with separatist claims, creation of an independent state is an ultimate goal).The dual role of decentralization as a trigger and a deterrent is revealed by investigating the impact of political processes on rising of secessionist sentiments. It is argued that when decentralization becomes looser and political competition provides greater freedom for political action (with the subsequent creation of powerful regional political parties to be supported by medium and large businesses, with opening up the opportunities for financial inflows), the threats of irredentism and separatism will become more and more pronounced. Also, the assumption is made that if the so called "ideological mobilization" among the population is not critical, decentralization for the regions striving for secession can be an alternative for the ones that demand the real autonomy. Decentralization can, therefore, become an effective strategy for preventing the ultimate secession.The consolidating potential for complementary economic strategies of the regions' development is defined by investigating the impact of economic processes on the aggravation of secessionist danger, which are determined by the existing and potential factor endowment of a region (human, physical, monetary resources; knowledge base; infrastructure), specialization of regions which determines their position in the division of labor and results in the gross regional product. It is proposed that a complimentator, i. e. an actor with great capabilities or resources in its possession, should be sought in a timely manner by way of analysis of supplementary entities involved in interactive relations (international organizations, partner countries, powerful transnational companies, large investors). Bearing in mind that each regions has its distinct historic specifics of formation, traditions and values (depending on the ways of employment of production factors and choice of specialization, as well as on the sources of capital accumulation), it is proposed that complementarity should be regarded as an instrument for manifestation of the internal and external interdependence and dependence of a given region on another one within the boundaries of the state. This is proposed as the starting point for creating a new system for interactions of a higher level, which will provide all the required parameters for the regions by supplementing or replacing various functions of the latter, which will be promoted by creating national networks of value added, e. g. through launching the network of industrial parks.The role and specific features of "separatism of elites" are defined by investigating ethno-social processes resulting in the changed ethnic self-identity (ethno-transformational processes, or the processes involving a transition from one ethnic status to another) and the changed cultural and value specifics of ethnic communities (ethno-evolutionary processes that change significantly all the key parameters of the ethnos, but do not change the ethnic self-identity). The economic mechanisms to curb secessionist sentiments and counteract manifestations of separatism and irredentism are proposed. ; Мета статті полягає у розкритті детермінант сецесіонізму шляхом виокремлення політичних, етносоціальних та економічних його проявів з акцентом на останньому, охарактеризувавши їх як підґрунтя для іредентистських та сепаратистських процесів. Інструменти економічної політики запропоновано розглядати крізь призму оцінки їхнього потенціалу до стримування сецесіоністської стратегії національного розвитку.Сецесія визначена як політика і практика суспільно-політичного руху, спрямована на здобуття державного суверенітету окремою етносоціальною спільнотою на території її проживання у межах існуючої держави. Базуючись на існуючому підході до виокремлення двох цілей сецесії —сепаратистської та іредентистської —встановлено, що в українських реаліях сецесія набуває ознак як іредентизму, який передбачає обов'язкову наявність зовнішніх партнерів та вплив останніх на політичні процеси в регіоні або державі, так і сепаратизму за принципом етніцизму. Аналіз існуючої літератури з питань сецесіонізму дозволив встановити відсутність єдності у трактуванні змістовного наповнення та співвідношення таких понять, як «сецесія» та «сепаратизм», що ускладнює виокремлення детермінуючих ознак їхнього походження. Встановлено, що політичні, економічні та етносоціальні процеси формують підґрунтя для іредентистських (які не спрямовані на утворення незалежної держави) та сепаратистських процесів (для етнічних груп, які висувають сепаратистські заклики, утворення незалежної держави є головною метою).При розгляді впливу політичних процесів на розгортання сецесіоністських настроїв виокремлено роль децентралізації як одночасно і тригера, і стримувача останніх. Стверджується, що чим неконтрольованішою є децентралізація, чим більшої свободи для політичних дій дає політична конкуренція (з перспективою створення потужних регіональних політичних партій, що матимуть підтримку з боку представників середнього і великого бізнесу та забезпечуватимуть приплив відповідних фінансових ресурсів), тим виразнішими стають загрози іредентизму і сепаратизму. При цьому висловлено припущення, що децентралізація для регіонів, що прагнуть відокремлення, якщо так звана «ідеологічна мобілізація» серед населення є не критичною, може стати певною альтернативою для тих, хто насправді вимагає автономії. Відтак децентралізація може стати дієвою стратегією запобігання повної сецесії.При аналізі впливу економічних процесів на загострення сецесіоністської небезпеки, які детермінуються наявним і потенційним факторним надбанням регіону (людські, фізичні, грошові ресурси; ресурс знань; інфраструктура), спеціалізацією регіонів, яка визначає їхнє місце у поділі праці і результується у валовому регіональному продуктові, виокремлено консолідуючий потенціал компліментарних економічних стратегій розвитку регіонів. Запропоновано шляхом аналізу додаткових учасників відносин взаємодії (міжнародних організацій, країн-партнерів, потужних багатонаціональних підприємств, масштабних інвесторів) вчасно здійснювати пошук компліментора, тобто, актора, що володіє великими можливостями або ресурсами. Враховуючи, що кожен регіон відрізняється історичними особливостями становлення, традиціями і відповідними ціннісними орієнтирами (що, зокрема, залежить як від специфіки освоєння факторів виробництва і вибору спеціалізації, так і від джерел накопичення капіталу), компліментарність запропоновано розглядати як інструмент прояву внутрішньої і зовнішньої взаємодоповнюваності і залежності одного регіону від іншого у межах держави. На основі цього пропонується формувати нову систему взаємодії більш високого рівня, що забезпечує усіма необхідними параметрами регіони, доповнюючи або замінюючи різні функції останніх, чому сприятиме створення національних мереж створення доданої вартості у тому числі і завдяки відкриттю мережі індустріальних парків.При дослідженні етносоціальних процесів, які передбачають зміну етнічної самосвідомості (етнотрансформаційні або такі, що пов'язані з переходом з одного етнічного стану в інший) та зміну культурної і ціннісної специфіки етнічних спільнот (етноеволюційні процеси, що виражаються у значній зміні будь-якого з основних параметрів етносу, але безпосередньо не спричиняють зміни етнічної самосвідомості), виокремлено роль та характерні ознаки «сепаратизму еліт». Запропоновано економічні механізми стримування сецесіоністських настроїв та протидії проявам сепаратизму та іредентизму.

Метою цієї публікації є висвітлення історії Миколаївського морськоготоргового порту від зародження торгового мореплавання в регіонісучасного міста Миколаєва до початку ХХ ст. у контексті історичногорозвитку Миколаєва як промислово-комерційного центру Півдня України.У ХІХ – на початку ХХ ст. порт мав найменування Миколаївськийміжнародний комерційний (або торговий) порт. Автор спиралася напринципи історизму, об'єктивності, всебічності й комплексності, атакож на соціальні та матеріалістичні підходи до розуміння історії, заяких економічні аспекти першочергово беруться до уваги під часдослідження. Вагоме значення мали принципи й методи, напрацьованіісториками науки і техніки. Використано також методи джерелознавчого аналізу, оскільки дослідження ґрунтується переважно наархівних джерелах.Засади торгового мореплавання в Чорноморському басейні булозакладено ще у IX–XIII ст. У 1788 р. на лівому березі річки Інгул заснованоВільну Гавань, яка вважається прародителькою морського торговогопорту в Миколаєві. Оскільки уряд Російської імперії переслідував метустворення в Миколаєві центру Чорноморського військово-морськогофлоту й через це запроваджував різного роду обмеження, міжнароднаторгівля припинилася.Миколаївське купецтво в основному займалося забезпеченням Адміралтейства, підприємств морського відомства й флоту потрібними їмматеріалами й товарами. Після Кримської війни (1853–1856 рр.) тазапровадження обмежувальних статей Паризького мирного договору(1856 р.) суднобудування в Миколаєві припинилося, Головне управлінняЧорноморського флоту та портів було ліквідоване. Миколаїв поринув углибоку економічну кризу. Миколаївський військовий губернатор М. Аркасстав ініціатором заснування Російського товариства пароплавства таторгівлі, однак діяльність товариства не мала значного впливу наекономіку Миколаєва. У 1860 р. Миколаївський військовий губернаторБ. Глазенап запропонував відкрити порт у Миколаєві для заходуіноземних суден і експортно-імпортних операцій. Порт відкрито з1 червня 1862 р Географічно до Миколаєва тяжів регіон, у якому вирощувалися зернові,тому порт відразу став центром експорту пшениці, жита, вівса, атакож заліза. Уже в перші роки його існування вартість експортуперевищила вартість імпорту. Подальшому розвиткові хлібної торгівлісприяли повернення єврейського населення до Миколаєва, відкриттямитниці 1-го класу, банківських установ, Хлібної біржі, Біржовогокомітету й аналітичної камери при ньому, прокладання залізниці. Усе цезагалом сприяло розвиткові фабрично-заводської промисловості в місті,зростанню кількості населення й перетворенню Миколаєва напромисловий центр Півдня України.Однак із часом з'ясувалося, що порт не задовольняє вимогам часу.Постало питання його реконструкції, проєкт якої було затверджено у1885 р. Портове управління почало діяти з 1894 р. Його очолювавкапітан над портом, який водночас був головою Присутствія ізпортових справ – дорадчого органу, до повноважень якого належаловирішення портових проблем. Порт поділявся на два відділи: закордоннийі каботажний. Під час реконструкції було визначено кордони порту,збудовано нові набережні, елеватор, склади, порт забезпечено новітнімина той час вантажувально-розвантажувальними засобами, транспортерами зерна й руди, у зимовий період судна до порту почали проводити задопомогою криголамів. Разом із цим, було вирішено проблемупоглиблення каналу в Дніпро-Бузькому лимані, оскільки судна з великоюосадкою не могли повністю навантажуватися в Миколаєві й вимушені булидозавантажуватися в порту «Очаків», а транспортування вантажів доОчакова вимагало значних фінансових витрат. Також були встановленімаяки й застережливі знаки.Це дало можливість значно збільшити вантажообіг порту, який у1910 р. досяг рекордної цифри – понад 151 млн пудів, у т. ч. понад115 млн пудів зернових (це складало 14 % експорту зернових усієїРосійської імперії). У цей рік Миколаїв прийняв 527 іноземних суден.Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. порт працював на засадах державноприватного партнерства (за сучасним визначенням), у його розвитоквкладали кошти держава, місто та іноземні інвестори. Таким чином,історія порту періоду до 1917 р. надає приклад для його розвитку вХХІ ст., коли фактично порт працює в тих самих зовнішніх і внутрішніхумовах, як і у вище досліджуваний період. ; The purpose of this research was to investigate the history of the Mykolaiv Sea Port from the beginning of marine trade in the region of modern Mykolaiv-city to the beginning of the XX cent. in the context of the historical development of Mykolaiv as an industrial and commercial center of the South of Ukraine. In the second part of the XIX cent. and early XX cent. the name of the Port was the Mykolaiv International Commercial (or Trade) Port. The research has based on the principles of historicism, objectivity, comprehensiveness, as well as social and materialistic approaches to understanding history, in which economic aspects has primarily significance. The principles and methods developed by historians of science and technology was importance as well. Methods of source analysis were also useful, since the research was based mainly on archival sources. The principles of commercial navigation in the Black Sea basin were laid in the IX–XIII centuries. In 1788, on the left bank of the Ingul River, the Free Harbor, which is considered the antecedent of the Sea Port in Mykolaiv, was founded. Since the Government of the Russian Empire pursued the aim of creating the Black Sea Navy Center in Mykolaiv and, because of this, imposed various restrictions, the international trade in Mykolaiv was ceased. The Mykolaiv merchants were mainly engaged in providing the Admiralty, the enterprises of the Sea Department and the Black Sea Fleet with the necessary materials and goods. After the Crimean War (1853–1856) and the implementing of restrictive articles of the Paris Treaty (1856) shipbuilding in Mykolaiv was ceased, the Main Administration of the Black Sea Fleet and the Military Port were abolished. The deep economic crisis started in the city. The Mykolaiv military governor M. Arkas initiated founding of the Russian Society of Shipping and Trade, but the activity of this company did not have a significant impact on the economy of Mykolaiv. In 1860, the Mykolaiv military governor B. Glazenap proposed to open the Port in Mykolaiv for foreign vessels and export-import operations. The Port was opened on June 1, 1862. The region in which crops were grown geographically tended to Mykolaiv, so the Port immediately became the center of export of wheat, rye, oats, and also iron. Already in the first years of the Port operation the value of exports exceeded the value of imports. Further development of the grain trade was promoted the return of the Jews to Mykolaiv, the opening of the Customs Office and banks, the Crops Exchange, the Exchange Committee, the analytical chamber at it, the railway building. All this generally contributed to the development of the industry in the city, population growth and the transformation of Mykolaiv to the industrial center of the South of Ukraine. However, over time it was found that the Port did not meet the time demands. The question of its reconstruction was raised in the 1870s, and the project of the reconstruction was approved in 1885. The Port Administration began to operate in 1894. It was headed by 'the Captain over the Port', who was at the same time the Head of the Port Affairs Bureau – an advisory council whose authority was to solve port problems. The Port was divided into two divisions: foreign and cabotage. During the reconstruction the boundaries of the Port were identified, new embankments, elevators, warehouses were built. The Port was equipped with the latest loading and unloading facilities, grain and ore transporters. Two icebreakers helped the vessels to achieve to the Port in the winter time. Simultaneously, the problem of deepening of the canal in the Dnieper-Bug estuary was solved. It was importance because the vessels with large sediment could not be fully loaded in Mykolaiv and were forced to dock at the port of Ochakov, and transportation of cargo to Ochakov required considerable expenditure. Beacons and warning signs were also installed. All this made it possible to significantly increase the cargo turnover of the Port, which in 1910 reached a record level – more than 151 million poods, including more than 115 million poods of grain (this constituted 14 % of grain exports throughout the Russian Empire). That year Mykolaiv accepted 527 foreign vessels. At the end of the XIX – at the beginning of XX cent. the Port had been functioning on the basis of public-private partnership (by modern definition). The state, city and foreign investors put money into its development. Thus, the history of the Port until 1917 is the example of the Road Map for further development of the Port in the XXI cent., when in fact the Port operates in the same external and internal conditions as in the period studied above.

Traditional dividing Ukraine into West and East fails to take into account that each region, particularly in east Ukraine, is highly heterogeneous, with differences among rural and urban areas and diverse residents. While legacies of European empire influence the coherence of popular attitudes in the west over time, it is less clear how the many historical legacies of pre-Soviet and Soviet rule shape the wide diversity of opinions across central, southern, and eastern Ukraine—i.e. across the majority of the country. Nor can such explanations make sense of the wide diversity of attitudes within individual Ukrainian regions. This paper represents a step in this direction by identifying and analyzing popular attitudes within one region in eastern Ukraine: Kharkiv. The research involves several methods: secondary data-analysis from sociological surveys conducted by Kiev International Institute of Sociology (a survey from spring 2014); cyber-ethnography and textual analysis – examination of the social media discussions from the same period. While the research presented in this paper is somewhat preliminary, our analysis clearly demonstrates that the residents of Kharkiv region display vert diverse opinions and attitudes. Kharkiv does not fit simple stereotypes as a pro-Russian region. In winter and spring 2014, Kharkiv witnessed major demonstrations both for and against Maidan, and the city was home to extremely committed activists on opposite sides of the political spectrum. What is less well-known is that at the height of the crisis in 2014, a majority of Kharkovites opposed separatism and joining Russia. Perhaps most interestingly, these opinions co-existed with a current of strong opposition to Maidan among a significant segment of the population, as well as support for Russia's annexation of Crimea. Thus, anti-Maidan attitudes should not be simply equated with a pro-Russia position. More research is required into understanding the character of opposition to Maidan and how these attitudes bear upon relations with Kyiv, Europe and Russia. It is apparent that residents of the region shared strong opposition to the corruption of the Yanukovych regime and a high concern with economic issues. The population's strong support for decentralization suggests that residents were (and are) prepared to address these issues by obtaining increased representation in political institutions and taking increased control over local politics. In addition, there was, and continues to be a significant part of the population in Kharkiv that opposes integration with the EU. There is also strong support in the region for EU membership. But the data and the statements revealed in our analysis of social media suggest, once again, that opposition to the EU does not necessarily entail support for Russia. Loyalty to Ukraine as an independent state, beholden to neither Europe nor Russia seems to resonate with large numbers of Kharkovites; instead, growing numbers of citizens do not want to make a choice between Russia and the EU – an issue that deserves more research. ; В традиционном разделении Украины на Запад и Восток не учитывется, что каждый регион, особенно на востоке Украины, является весьма гетерогенным, с существенными различиями между сельскими и городскими районами и этнокультурным разнообразием их жителей. В традиционной схеме анализа признается, что историческое наследие европейской империи оказало влияние на определенную согласованность взглядов жителей западных регионов, однако по-прежнему остается неясным, как историческое наследие досоветского и советского периодов формирует большое разнообразие мнений по всей Центральной, Южной и Восточной Украине, т. е. на значительной территории страны. Подобный подход не может также объяснить наличие широкого разнообразия взглядов в отдельных регионах Украины. Данная статья представляет собой шаг в этом направлении, поскольку в ней осуществляется анализ взглядов жителей одного из городов Восточной Украины – Харькова. Исследование включает в себя несколько методов: вторичный анализ данных социологического опроса, проведенного Киевским международным институтом социологии весной 2014 года; кибер-этнографию и текстовый анализ – изучение публичных обсуждений определенных проблем в социальных сетях (тот же период). Хотя исследование, представленное в данной статье, является предварительным, оно наглядно показывает, что харьковчане демонстрируют различные мнения и взгляды, и Харьков не вписывается в распространенные стереотипы «пророссийского региона». Общеизвестно, что зимой и весной 2014 г. Харьков стал свидетелем крупных демонстраций, как за, так и против Майдана. Однако мало известным является тот факт, что (при достаточно сильной оппозиции Майдану среди значительной части населения) в разгар кризиса в 2014 году большинство харьковчан выступало против сепаратизма и присоединения к России. Таким образом, «анти-майданнные» установки не следует просто приравнивать к пророссийской позиции. Очевидно, что требуются более глубокие исследования для понимания характера оппозиции Майдану и того, как это влияет на отношения с Киевом, Европой и Россией. Серьезная озабоченность харьковчан коррупцией режима Януковича, экономическими проблемами региона, а также поддержка ими децентрализации говорит о том, что они готовы решать эти проблемы, получив усиленный контроль над местной политикой и более широкое представительство в политических учреждениях. Кроме того, на фоне того, что значительная часть населения Харькова выступала против интеграции с ЕС, существовала достаточно сильная поддержка членства в ЕС. Анализ публичных обсуждений в социальных сетях еще раз демонстрирует, что оппозиция ЕС не обязательно влечет за собой поддержку России. Для многих харьковчан лояльность к Украине как к независимому государству не связывается с необходимостью выбора между ЕС и Россией, и многие харьковчане не хотят делать такой выбор – феномен, заслуживающий более глубокого исследования. ; Традиційний поділ України на Захід і Схід не враховує, що кожен регіон, особливо на сході України, є досить гетерогенним, з істотними відмінностями між сільськими і міськими районами та етнокультурним розмаїттям їхніх мешканців. У традиційній схемі аналізу визнається, що історична спадщина європейської імперії вплинула на певну узгодженість поглядів жителів західних регіонів, однак, як і раніше, залишається неясним, як історична спадщина дорадянського і радянського періодів формує велике розмаїття думок по всій Центральній, Південній та Східній Україні, тобто на значній території країни. Подібний підхід не може також пояснити наявність широкої різноманітності поглядів в окремих регіонах України. Дана стаття є певним кроком у цьому напрямку, оскільки в ній здійснюється аналіз поглядів мешканців одного із міст Східної України – Харкова. Дослідження включає в себе кілька методів: вторинний аналіз даних соціологічного опитування, що проведено Київським міжнародним інститутом соціології навесні 2014 року; кібер-етнографію і текстовий аналіз - вивчення публічних обговорень певних проблем в соціальних мережах (той же період). Хоча дослідження, що представлено в даній статті, є попереднім, воно наочно показує, що харків'яни демонструють різні думки і погляди, і Харків не вписується в поширені стереотипи «проросійського регіону». Загальновідомо, що взимку і навесні 2014 р. Харків став свідком великих демонстрацій, як за, так і проти Майдану. Однак, мало відомим є той факт, що за умов досить сильної опозиції Майдану серед значної частини населення, в розпал кризи в 2014 р. більшість харків'ян виступала проти сепаратизму і приєднання до Росії. Таким чином, «антимайданні» установки не слід просто прирівнювати до проросійської позиції. Очевидно, що потрібні більш глибокі дослідження для розуміння характеру опозиції Майдану і того, як це впливає на відносини з Києвом, Європою та Росією. Серйозна занепокоєність харків'ян корупцією режиму Януковича, економічними проблемами регіону, а також підтримка ними децентралізації говорить про те, що вони готові вирішувати ці проблеми, отримавши посилений контроль над місцевою політикою та більш широке представництво в політичних установах. Крім того, на тлі того, що значна частина населення Харкова виступала проти інтеграції з ЄС, існувала досить сильна підтримка членства в ЄС. Аналіз публічних обговорень в соціальних мережах ще раз демонструє те, що опозиція ЄС не обов'язково тягне за собою підтримку Росії. Для багатьох харків'ян лояльність до України як до незалежної держави не пов'язується апріорі з необхідністю вибору між ЄС і Росією, й багато харків'ян не хочуть робити такий вибір – феномен, що заслуговує на більш глибоке дослідження.

Предмет дослідження – особливості формування державотворчого патріотизму і його регіональний аспектМета дослідження – вивчення основ формування державотворчого патріотизму.Метод дослідження історичний, порівняльний, літературний, описовий, статистичнийРезультати роботи: У статті досліджено ставлення громадян до інституту податків, проаналізовано сутність терміну «державотворчий патріотизм нації», акцентується увага на кількісній складовій державотворчого патріотизму. Дана характеристика регіональним особливостям державотворчого патріотизму, розглянуто питання самодостатності місцевих бюджетів. Здійснено акцент на особливостях становлення основ державності у козацькі часи, формування фінансової та податкової систем даної доби.Галузь застосування результатів: дані дослідження можна використовувати у навчальному процесі, при викладанні навчальних дисциплін «Історія України», «Фінанси», «Бюджетна система», «Податкова система»Висновки: Людина – її національна свідомість, духовні потреби, національно-громадянська належність, переконання, матеріальний добробут – є основою змісту процесів творення національної суспільної системи.Сучасний патріотизм повинен включати в себе економічну складову, а саме ставлення людей до інституту податків. Податки є кількісним вимірником фактичного державотворчого патріотизму нації щодо конкретизації реальної участі (нинішніх та майбутніх) платників податків у забезпеченні фінансової складової життєзабезпечення й розвитку держави.Лише той народ, загалом та кожен громадянин зокрема, у якого системно сформовано, виховано важливість почуття та розуміння потреби власної участі у творенні держави шляхом безпосереднього фінансового (податкового) забезпечення її розвитку може розраховувати на свою життєздатність, динамічність і перспективи в сучасному конкурентному просторі.Становленню фінансової системи Козацької держави сприяла внутрішня економічна політика Богдана Хмельницького (уніфікація оподаткування, дотримання єдиних правил економічної гри) та зовнішня політика (за одними напрямками – лібералізація, за іншими – протекціонізм).Оскільки регіони різняться чинниками розвитку, то соціально-економічний розвиток не однаковий, а, відтак, податкові надходження будуть різні. Зменшення чисельності населення приводить до зменшення чисельності трудових ресурсів, а, відтак, до зменшення чисельності платників податків. Не зважаючи на те, що статистичні дані свідчать про збільшення податкових надходжень у регіонах держави за останній період, можливо стверджувати, що вони все ж зменшуються, оскільки не враховано темпи інфляції грошової одиниці.Кожен орган регіональної влади повинен володіти своїми фінансовими джерелами, достатніми для вирішення соціально-економічних завдань конкретного регіону. Бюджетні надходження є потужними важелями стимулювання суспільного розвитку, регулювання економічного розвитку території. Серед найвагоміших проблем місцевих бюджетів є їх розбалансованість. Причому, розбалансованість як вертикального, так і горизонтального характеру. Зокрема, щодо вертикального збалансування, то основним завданням в цьому контексті є приведення у відповідність обсягів фінансових ресурсів того чи іншого рівня регіонального управління з обсягами завдань та повноважень, які на нього покладаються.Ключові слова: держава, національна суспільна система, патріотизм, регіон, населення, податки, місцеві бюджети, козацька держава, Б. Хмельницький, державність.кандидат эекономических наук, профессор, Карпинский Б.А., кандидат экономических наук, доцент, Пак Н.Т. Основные аспекты государственного патриотизма нации/ Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Украина, ЛьвовПредмет исследования – особенности формирования государственного патриотизма и его региональний аспектЦель исследования – изучение основ формирования государственного патриотизмаМетод исследования: исторический, сравнительный, литературный, описательный , статистический.Результаты работи: В статье исследованы отношения граждан к институту налогов, проанализированы сущность термина «государственно патриотизм нации», акцентируется внимание на количественной составляющей государственно патриотизма. Данная характеристика региональным особенностям государственно патриотизма, рассмотрены вопросы самодостаточности местных бюджетов. Осуществлено акцент на особенностях становления основ государственности в казацкие времена, формирование финансовой и налоговой систем данной эпохи.Область применения результатов – исследования можна использовать при изучении учебных дысциплин «История Украины», «Финансы», «Бюджетная система», «Налогоая система», «Региональное управление и территориальное планирование»Выводы: Человек – ее национальное сознание, духовные потребности, национально-гражданская принадлежность, убеждения, материальное благосостояние – является основой содержания процессов создания национальной общественной системы.Современный патриотизм должен включать в себя экономическую составляющую, а именно отношение людей к институту налогов. Налоги являются количественным измерителем фактического государственно патриотизма нации по конкретизации реального участия (нынешних и будущих) налогоплательщиков в обеспечении финансовой жизнеобеспечения и развития государства.Только народ, в общем и каждый гражданин в частности, в которого системно сформирован, воспитаны важность чувства и понимание необходимости собственного участия в создании государства путем непосредственного финансового (налогового) обеспечение ее развития может рассчитывать на свою жизнеспособность, динамичность и перспективы в современном конкурентном пространстве.Становлению финансовой системы казацкой державы способствовала внутренняя экономическая политика Богдана Хмельницкого (унификация налогообложения, соблюдение единых правил экономической игры) и внешняя политика (по одним направлениям - либерализация, по другим - протекционизм)Поскольку регионы различаются факторами развития, то социально-экономическое развитие не одинаково, а значит, налоговые поступления будут разные. Уменьшение численности населения приводит к уменьшению численности трудовых ресурсов, а, следовательно, к уменьшению численности налогоплательщиков. Несмотря на то, что статистические данные свидетельствуют об увеличении налоговых поступлений в регионах государства за последний период, возможно утверждать, что они все же уменьшаются, поскольку не учтены темпы инфляции денежной единицы.Каждый орган региональной власти должен обладать своими финансовыми источниками, достаточными для решения социально-экономических задач конкретного региона. Бюджетные поступления являются мощными рычагами стимулирования общественного развития, регулирования экономического развития территории.Среди наиболее значимых проблем местных бюджетов является их разбалансированность. Причем, разбалансированность как вертикального, так и горизонтального характера. В частности, по вертикальной сбалансированности, то основной задачей в этом контексте является приведение в соответствие объемов финансовых ресурсов того или иного уровня регионального управления по объемам задач и полномочий, которые на него возлагаются.Ключевые слова: государство, национальная общественная система, патриотизм, регион, население, налоги, местные бюджеты, Казацкое государство, Б. Хмельницкий, государственность.Candidate of economic sciences, professor, Boris Karpinskyi Boris, Candidate of economic sciences, associate professor Natalia Pak Natalia Key aspects of patriotism nation state building/ Lviv national university the name of І. of Franco, Ukraine, LvivThe subject of research is especially the formation of state patriotism and regional aspectsThe purpose of research - the study of the foundations of the state form of patriotismMethod of research: historical, comparative, literature, descriptive statistics.Problem: In the article attitude of citizens is investigational toward the institute of taxes, essence of term "state-creative patriotism of nation" is analysed, attention is accented on the quantitativ econstituent of state-creative patriotism. This description to theregional features of state-creative patriotism, the question of all-sufficientness of local budgets is considered. An accent iscarried out on the features of becoming of bases of the statesystem in Cossack times, forming of the financial and taxsystems.Results work:in the past in scientific researches a term was notexamined state-creative patriotism, a quantitative constituentwas not analysed, did not undertake to attention him regionalaspect and factors of regional development. At the same timeand such important aspect of researches asquestion of forming of bases of the Ukrainian financialsystem, government dues and duties was examined fluently.CONCLUSIONS Humanity – them national consciousness, spiritualnecessities, nationally-civil belonging, persuasion, materialwelfare – is basis of maintenance of processes of creation ofthe national public system. Modern patriotism must include for itself an economic constituent, namely attitude of people is toward the instituteof taxes. Taxes are the quantitative measuring device ofactual state-creative patriotism of nation in relation to the specification of the real participation (present and future) of taxpayers in providing of financial constituent of life-supportand development/Only that people, on the whole and every citizen in particular,it is system formed in that, importance of sense andunderstanding of necessity of the own participating iseducated in creation of the state by the direct financial (tax)providing of him development can count on the viability, dynamic and prospects in modern competition space.Becoming of the financial system of the Cossack state wasassisted by the domestic economic policy of Bohdan Khmelnytskyi (unitization of taxation, observance of onlyrules of economic game) and foreign policy (after onedirections is liberalization, after other is protectionism). As regions are differed in the factors of development, thensocio-economic development not identical. Andconsequently and tax receivabless will be different. Reduction to the quantity of population results in reduction tothe quantity of labour resources, and consequently and toreduction to the quantity of payers.Data testify to the increase of tax receivabless in 2014 on 13million hryvnyas. Every government body must own thefinancial sources sufficient for a decision socially – economictasks to the region. Budgetary receivabless are the powerfullevers of stimulation of community development, adjusting ofeconomic development of area. Among he most ponderable problems of local budgets thereis their disbalance. Thus, disbalance of both vertical and horizontal character. In relation to balance on a vertical lines, then here is bringing basic tasks to conformity of volumes offinancial resources of that or other level of management andby the volumes of tasks and plenary powers that on himKeywords: the state, national public system, patriotism, region, population, taxes, local budgets, cossack state, B. Khmelnytskyi, state system.