Suchergebnisse

The aim of the article is to analyze the impact of women's integration into the Ukrainian Armed Forces on the military prestige. The study used discourse analysis as a method of research, which historically have focused on the meaningful characteristics of communication caused by the system of power relations and institutions of power. 677 comments, which include the concepts "woman" and "military" as the central ideas of discourse and which were posted during 2021 in the Ukrainian sector of the social network Facebook were analyzed in this research. We argue that the process of women's integration into the Ukrainian Armed Forces, which is associated with a change in the gender composition in favor of women, has a significant impact on the prestige of the military profession. On the one hand, women's integration into the armed forces causes in the Ukrainian sector of social networks the forthcoming of pretentious image of a woman-defender of the Motherland. This image is characterized by a certain amount of narcissism, belief in her exclusivity, superiority over men and it is a harmful and destructive force against the prestige of the military profession, because it challenges the moral and ethical norms, which define the value orientation of the officer's outlook and which are incorporated into the Code of Conduct for members of the Armed Forces of Ukraine. On the other hand, assessments of professional prestige embody cultural beliefs, stereotypical images, prejudices and biases. The portrayal of servicewomen reflects deep-rooted stereotypes and discrimination against women. Such gender stereotypes as the requirement of physical strength for male-dominated professions; the disparity between male and female intellect; gender typicality for women to have personality traits incompatible with the military profession, for example, light-mindedness and emotionality; the higher social value of a man compared to a woman, impede women's integration into the Ukrainian Armed Forces and undermine the prestige of the military profession because they question such important components of professional prestige as qualification, competence, professionalism, social usefulness of all personnel of the Armed Forces of Ukraine without exception. The direct sexual objectification of women broadcasts the idea that women in the military are only a resource for entertainment and satisfying male sexual desire. With a significant increase in number of women serving in armed forces, such idea is detrimental to the prestige of the military profession, its destructive effect aimed to undermine respect, esteem, admiration, and social trust as factors of professional prestige. The same negative consequences for the prestige of the military profession are caused by cases where women join the armed forces motivated by such factors as mercantilism and the search for material benefits, which are covered by hypocrisy and double standards tactics. ; Мета статті – з'ясувати вплив процесу інтеграції жінок у Збройні сили України на еволюціонування престижу професії військовослужбовця. В дослідженні використовувався дискурс-аналіз як метод дослідження, який історично фокусуються на змістовних особливостях комунікації, обумовлених системою владних відносин та інститутів влади. Матеріалом цього дослідження стали 677 коментарів, які були розміщені в 2021 році в українському секторі соціальної мережі Фейсбук і які включають концепти «жінка» і «армія» як центральні ідеї дискурсу. Було доведено, що процес інтеграції жінок у Збройні сили України, з яким пов'язана зміна ґендерного складу на користь жінок, значно впливає на оцінку престижу професії військового. З одного боку, це дає поштовх для створення в українському секторі соціальних мереж претензійного образу жінки-захисниці Батьківщини, який відрізняється неабиякою часткою нарцисизму, вірою у свою винятковість, перевагою над чоловіками, і є шкідливою та руйнівною силою відносно престижності професії військового, оскільки піддає сумніву морально-етичні норми, які визначають ціннісну орієнтацію світогляду офіцера і відображені у Кодексі честі офіцера Збройних сил України. З іншого боку, оцінка професійного престижу втілює культурні переконання та стереотипні образи, а також пов'язані з ними передсуди та упередження. Зображення жінок-військовослужбовців відображає патріархальні стереотипи і дискримінацію по відношенню до жінок. Такі ґендерні стереотипи, як обов'язковість силової витривалості в професіях, де домінують чоловіки; диспаритет чоловіків та жінок в інтелектуальному плані; наявність у жінки якостей, наприклад, легковажності та емоційності, які несумісні із професією військового; більша соціальна цінність чоловіка у порівнянні з жінкою, у період проведення політики інтеграції жінок до армії завдають шкоди престижності професії військового, оскільки вони піддають сумніву такі важливі для професійного престижу фактори, як кваліфікація, компетентність, професіоналізм, соціальна корисність всього особового складу України без винятку. Пряме сексуальне опредметнення жінок транслює ідею, що вона в армії – це лише ресурс для розваг і задоволення сексуальних потреб. За значного збільшення кількості жінок, які служать у Збройних Силах України, така ідея є згубною для престижності професії військового, її руйнівний ефект спрямований на підрив поваги, шанування, соціальної довіри як факторів професійного престижу. До таких же негативних наслідків щодо престижності професії військового призводять випадки, коли вступ жінок до лав ЗСУ мотивується такими факторами, як меркантильність та пошук матеріальної вигоди, що може прикриватися лицемірством та тактикою подвійних стандартів. ; Мета статті – з'ясувати вплив процесу інтеграції жінок у Збройні сили України на еволюціонування престижу професії військовослужбовця. В дослідженні використовувався дискурс-аналіз як метод дослідження, який історично фокусуються на змістовних особливостях комунікації, обумовлених системою владних відносин та інститутів влади. Матеріалом цього дослідження стали 677 коментарів, які були розміщені в 2021 році в українському секторі соціальної мережі Фейсбук і які включають концепти «жінка» і «армія» як центральні ідеї дискурсу. Було доведено, що процес інтеграції жінок у Збройні сили України, з яким пов'язана зміна ґендерного складу на користь жінок, значно впливає на оцінку престижу професії військового. З одного боку, це дає поштовх для створення в українському секторі соціальних мереж претензійного образу жінки-захисниці Батьківщини, який відрізняється неабиякою часткою нарцисизму, вірою у свою винятковість, перевагою над чоловіками, і є шкідливою та руйнівною силою відносно престижності професії військового, оскільки піддає сумніву морально-етичні норми, які визначають ціннісну орієнтацію світогляду офіцера і відображені у Кодексі честі офіцера Збройних сил України. З іншого боку, оцінка професійного престижу втілює культурні переконання та стереотипні образи, а також пов'язані з ними передсуди та упередження. Зображення жінок-військовослужбовців відображає патріархальні стереотипи і дискримінацію по відношенню до жінок. Такі ґендерні стереотипи, як обов'язковість силової витривалості в професіях, де домінують чоловіки; диспаритет чоловіків та жінок в інтелектуальному плані; наявність у жінки якостей, наприклад, легковажності та емоційності, які несумісні із професією військового; більша соціальна цінність чоловіка у порівнянні з жінкою, у період проведення політики інтеграції жінок до армії завдають шкоди престижності професії військового, оскільки вони піддають сумніву такі важливі для професійного престижу фактори, як кваліфікація, компетентність, професіоналізм, соціальна корисність всього особового складу України без винятку. Пряме сексуальне опредметнення жінок транслює ідею, що вона в армії – це лише ресурс для розваг і задоволення сексуальних потреб. За значного збільшення кількості жінок, які служать у Збройних Силах України, така ідея є згубною для престижності професії військового, її руйнівний ефект спрямований на підрив поваги, шанування, соціальної довіри як факторів професійного престижу. До таких же негативних наслідків щодо престижності професії військового призводять випадки, коли вступ жінок до лав ЗСУ мотивується такими факторами, як меркантильність та пошук матеріальної вигоди, що може прикриватися лицемірством та тактикою подвійних стандартів.

This dissertation explores the role of co-production in transforming existing urban governance frameworks. Specifically, it interrogates how the co-production of housing between civil society or urban poor groups and the public sector influences urban governance processes. While referring to the existing interpretations of co-production, this thesis focuses on the hitherto largely unexplored issue of extending the co-production approach from a project or neighbourhood scale to broader governance structures. In so doing, this dissertation builds on the classic understanding of co-production as primarily a service delivery strategy, through linking it to the debate on social-movements-initiated or bottom-up co-production. Herein, the intricacies of the co-production process are analysed in the context of low-income housing provision within an exclusionary governance setting (as is commonly found in rapidly urbanising areas). Through a review of the extant literature, this thesis discusses the differences in understandings of co-production in various intellectual traditions and develops a framework for the analysis of governance transformation processes in the aforementioned contexts. The central empirical part of the thesis is based on field research in Metro Manila, and concerns activism among the urban poor and civil society that led to the establishment of the Oplan LIKAS programme for the relocation of and development of housing for circa. 120,000 Informal Settler Families. Based on the findings from this fieldwork, the overarching argument of the thesis is that while co-production is typically explored and analysed in settings at the project level, its distinct features undergo important transformations when attempting to scale-up projects. This process, termed here the 'co-production of governance', gains new features and experiences new challenges in comparison to project-level interventions. Namely, the process of scaling-up urban poor solutions requires the application of more diverse approaches than in classic co-productive projects. Its typical features such as networking, and showing by doing, are essential for the internal organisations of movements and groups attempting to reach the higher governance level; however, to leverage the impact of people and effect change on governance processes, a number of additional external strategies are also required. These include, among others, a readiness to engage in more politicised arenas, where ad hoc coalitions and conflict-based action become essential. In this way, the thesis supports the view that co-production, rather than being seen as a pure ideal model approach, needs to coincide with a range of different strategies to be effective in higher governance settings. Finally, this thesis reflects on the complexities of the governance creation phase in which people's movements attempt to successfully position themselves as co-creators of policies or programmes at the metropolitan scale. Through this, some key assumptions frequently found in a variety of international studies are questioned. Firstly, the institutionalisation of pro-poor solutions, as much as they are empowering, may also have exclusionary effects. These occur when 'formal' sectors use informal mechanisms to shape institutionalised frameworks in such a way that their fixed regulatory logic counters the principles of flexibility inherent in people's approaches. Secondly, a significant challenge relates to power imbalances within the urban poor sector, where the capacity to engage in complex co-productive activities is not shared uniformly by all urban poor actors, particularly in situations where ready-made housing products are on offer. In conclusion, this thesis supports the view that co-production is one of the most effective approaches available to the urban poor for building relations with governance structures at the local level. However, this approach inevitably experiences new challenges when applied at higher levels of governance, and therefore needs to be supported by a variety of different strategies and undergo thorough restructuring to ensure long-lasting, pro-poor inclusionary outcomes. The theoretical concept of co-production of governance understands this process as an open-ended engagement that, rather than being a form of institutionalised deliberation, enables the urban poor to continuously influence, review and update policies within or outside of formally recognised bodies. At the same time, the approach should ensure that newly established approaches continue to mirror urban poor groups' own protocols and safeguard principles of flexibility and collective action. ; Diese Dissertation untersucht die Rolle von Koproduktion als einen von den städtischen Armen und der Zivilgesellschaft gesteuerten Ansatz mit dem Ziel, zu einer Wandlung des existierenden städtischen Governance-Rahmens zu führen. Sie stellt die Frage, inwiefern der Prozess der Koproduktion von Wohnraum zwischen der Zivilgesellschaft oder städtischen Armen und dem öffentlichen Sektor städtische Governance beeinflusst. Hierbei verweist die Dissertation auf die existierenden Interpretationen von Koproduktion und befasst sich mit der weitgehend unberücksichtigten Frage des Übergangs des koproduktiven Ansatzes von einer lokalen oder projektbezogenen Ebene zu umfassenderen Governance-Strukturen. Dabei baut die Dissertation auf dem klassischen Verständnis von Koproduktion, hauptsächlich als Modell der Dienstleistungserbringung, auf und ist eng verknüpft mit der Debatte über die von sozialen Bewegungen erzeugten oder bottom-up Koproduktion. Die Feinheiten und Komplexitäten dieses Prozesses werden im Kontext von Wohnungsraum für einkommensschwache Haushalte innerhalb exklusiver und elitärer Governance-Strukturen, ein charakterisierendes Phänomen in schnell urbanisierten Gebieten, analysiert. Indem sie die Unterschiede in der Analyse von Koproduktion in diversen intellektuellen Traditionen anerkennt, erarbeitet die Dissertation einen Rahmen zur Analyse des Prozesses zur Wandlung der Governance-Strukturen in dem vorgenannten Umfeld. Der empirische Teil der Dissertation basiert überwiegend auf einer in der Metro Manila durchgeführten Feldforschung und betrifft den Aktivismus der städtischen Armen und der Zivilgesellschaft, was zur Schaffung des Oplan LIKAS Programms führte, mit dem Ziel der Umsiedlung von ca. 120,000 Familien von "informellen Siedlern" und der Schaffung von für sie bestimmten Wohnraum. Das übergreifende Argument der Dissertation ist, dass Koproduktion typischerweise und hauptsächlich auf der reinen Projektebene erkundet und erforscht wird, jedoch dass ihre gut definierten Eigenschaften einen wichtigen Transformationsprozess durchlaufen, bei dem Versuch, den Ansatz hochzuskalieren. Der Prozess, der hier als Koproduktion von Governance definiert wird, gewinnt neue Eigenschaften und begegnet neuen Herausforderungen, die es auf Projektebene nicht gab. Die Hochskalierung von Koproduktion erfordert die Anwendung von stärker diversifizierten Ansätzen im Vergleich zu sogenannten "klassischen" koproduktiven Projekten. Typische Eigenschaften von Koproduktion, wie unter anderem Networking und Showing by Doing, spielen weiterhin eine wesentliche Rolle für die interne Organisierung der Bewegungen und Gruppen, die versuchen, eine höhere Governance-Ebene zu erreichen. Dennoch sind etliche externe Strategien erforderlich zur Entfaltung der Wirkung der Menschen auf Governance-Angelegenheiten. Es handelt sich hierbei, unter anderem, um die Bereitschaft, sich in stärker politisierenden Bereichen zu engagieren, in denen ad-hoc-Koalitionen und konflikt-basierte Aktionen unverzichtbar werden. Somit unterstützt die Dissertation die Auffassung, dass Koproduktion sich weniger als ein rein ideales Modell versteht, sondern eher mit einer Vielzahl an unterschiedlichen Strategien übereinstimmen soll, um im Rahmen der Higher Governance wirksam zu sein. Schließlich beschäftigt sich die Dissertation mit den Komplexitäten der Kreationsphase der Governance, wenn es den städtischen Armen gelingt, sich auf der Ebene der Metropole als Kokreatoren der Stadtpolitik zu positionieren. Dieser Bestandteil der Forschungsfragen hinterfragt mehrere Annahmen, die in internationalen Studien mitschwingen. Erstens kann die Institutionalisierung der Lösungen zugunsten der Armen sowohl Befähigung als auch Ausgrenzung bewirken. Diese Ausgrenzung findet statt wenn "formale" Sektoren informelle Mechanismen nutzen, um institutionalisierte Rahmenregelungen zu gestalten. Diese gesetzte Regulationslogik widerspricht den Prinzipien der Flexibilität, die die von den städtischen Armen angewendete Herangehensweise charakterisieren. Zweitens liegt eine große Herausforderung in der Komplexität des Sektors der städtischen Armen: nicht alle sind gleichermaßen dazu befähigt, sich an komplexen koproduktiven Aktivitäten zu beteiligen, ganz besonders wenn die Möglichkeit eines gebrauchsfertigen Wohnraumes besteht. Insgesamt unterstützt die Dissertation die Ansicht, dass Koproduktion einer der effektivsten Ansätze für die städtischen Armen ist, um mit Governance-Strukturen Beziehungen auf einer lokalen Ebene aufzubauen. Dennoch kommt die Dissertation zu dem Schluss, dass auf der höheren Ebene der Governance Koproduktion vor neuen Herausforderungen steht. Nur dank unterschiedlicher Strategien und einer umfassenden Restrukturierung können nachhaltige und inklusive Ergebnisse zugunsten der städtischen Armen auch gewährleistet werden. Das theoretische Konzept von Koproduktion der Governance versteht diesen Prozess mehr als ein Engagement mit offenem Ende als eine festgesetzte institutionalisierte Deliberation. Dieses Engagement gibt den städtischen Armen die Möglichkeit, politische Richtlinien kontinuierlich zu beinflussen, zu überprüfen und zu aktualisieren, innerhalb oder außerhalb von formellen anerkannten Strukturen und Institutionen. Idealerweise sollte somit die Wirkung der städtischen Armen ihre eigenen Protokolle widerspiegeln und ihre Leitlinien von Flexibilität und gemeinsamem Handeln sicherstellen.

This dissertation aims at studying from a variety of perspectives the collective vocalisations in Tacitus. The voices of the crowd are usually treated as mere background, annoying noise by the historian; but they are actually linked to different key issues on the socio-political, historiographical and literary levels. These should not be considered separately but as an ideological system of representation. Thus, we try in this study to adopt a historical and literary approach, showing how the social phenomena are turned into a literary material by Tacitus.The first section takes a look at the political vocabulary of Tacitus, starting with the concept of crowd (chap. 1). The key word here is certainly uulgus (uulgus urbanum or uulgus militum), which should not be considered as an empty concept, but rather as a very specific type of crowd, whose voice became central in the institutions of the imperial regime. We apply our conclusions to the text with two case studies (the crowds in the mutinies of Annals I, the crowd in the banishment of Octavia). In chap. 2, we look into the clamour, defined as vertical communication between the crowd and the individual. We first determine Tacitus' main formulae to refer to the collective shouts, and then show how the historian turned it into a way to characterise the crowd's state of mind and to make his narrative more vivid or pathetic.Chap. 3 to 5 (= section 2) form a historical analysis of the rumour, a phenomenon that is closely connected to Tacitus' works but whose comprehension is more accurate if other sources – for the late Republican or early Imperial period – are taken into account. In chap. 3, we go beyond the negative stereotypes of our sources to define the rumour as a true channel of information and communication. This channel was reticular and exponential, and thus opposite to the linearity of the aristocratic media. In chap. 4, we build on the theories of the interactionist sociology of the rumour to address the question of the times and places where rumours were exchanged in Rome and in the military camps, focusing on the sociability networks as well as on the motivation and social profile of the gossipers. Chap. 5 concerns the place of the rumours within the "media landscape" of ancient Rome. Most of the time, the crowd would use rumour to acquire pieces of information which the authorities did not have yet or were not willing to disclose. Yet, rumours also played an active – and more conventional – part in delivering official news beyond the primary place of interaction where it was broken to the crowd (the contiones, for example).In the last part of this dissertation, we come back to the literary analysis of Tacitus' text to investigate how he combines the historical features of the rumour with the narrative elaboration. Chap. 6 analyses how Tacitean rumours work as a narratological device, used to bring forward innuendoes or to characterise individuals, but also to structure the transition points of the narrative or to create thematic unity. Chap. 7 delves into more historiographical issues. Starting from the consideration that rumours are frequently excluded from the reconstruction of historical causation, we first examine the choral function of some collective discourses: they allow Tacitus to step outside the framework of rational history, to which he should normally be compelled, and to incorporate into the text elements of emotional and even counterfactual history. The end of the chapter reflects upon the use of the rumour as a source (auctor) for the historian.The conclusion offers some perspective on a sociocritical approach of the subaltern voices in Tacitus, followed by two appendices: a complete status quaestionis about rumours in Classics and Ancient History, and a lexico-syntactic survey of the Tacitean rumours. ; Ce travail analyse sous différentes perspectives les formes de la voix collective chez Tacite. Souvent réduites par l'historien à un simple son dérangeant, les voix de foule engagent des problématiques diverses (sociopolitiques, historiographiques, littéraires) qui ne sont pas indépendantes les unes des autres mais forment un système de représentation. Méthodologiquement, nous ne dissocions donc pas l'approche littéraire et l'approche l'historique et cherchons à montrer comment des faits sociaux comme la communication des masses sont encodés dans le récit.La première des trois parties trouve son unité dans l'analyse lexicographique du vocabulaire politique de Tacite, en commençant par le concept de foule (chap. 1). On y voit surtout que uulgus (uulgus urbanum ou uulgus militum) renvoie à un type de foule particulier, celle qui, par sa voix, devient l'un des acteurs principaux du régime impérial. Deux études de cas (les foules dans les mutineries du livre I des Annales ; la foule dans l'épisode de la répudiation d'Octavie) ancrent l'analyse dans l'étude suivie du texte tacitéen. Le chap. 2 étudie la clameur, définie comme communication verticale entre la foule et l'individu. Après avoir relevé les caractéristiques formulaires de l'écriture tacitéenne, nous montrons que le cri collectif a constitué pour l'historien un puissant outil de caractérisation des foules et a servi à l'élaboration de l'historia ornata, via des déplorations pathétiques et des hypotyposes.La deuxième partie étudie au plan historique le phénomène de la rumeur, dont l'œuvre de Tacite constitue un réceptacle exceptionnel. Dans le chap. 3, nous définissons la rumeur comme média : au-delà des stéréotypes, le phénomène peut être caractérisé par son mode particulier (réticulaire et exponentiel) de transmission de l'information, qui l'oppose aux médias traditionnels et aristocratiques. Le chap. 4 adopte une approche interactionniste : il s'agit de déterminer où, quand, comment et par qui s'échangeaient les rumeurs, en nous focalisant sur les réseaux de sociabilité (urbains tout autant que militaires) qui leur permettaient de circuler. Le chap. 5 replace la rumeur dans le « paysage médiatique », à Rome et dans les castra, et interroge la relation entre les bruits publics et les autres canaux de communication, notamment les médias de l'officialité. Si la situation la plus récurrente est celle d'une rivalité entre la foule et les autorités autour de l'acquisition de l'information, une autre configuration se trouve de manière régulière dans les sources : la rumeur permettait d'assurer la dissémination d'une information officielle auprès du grand nombre, au-delà des lieux d'interaction ritualisés entre la masse et le pouvoir. Dans ces trois chapitres, l'assise documentaire est élargie aux textes et auteurs de la fin de la République et du Haut-Empire.Nous retournons ensuite au seul Tacite (troisième partie) pour synthétiser les différentes fonctions littéraires qu'assume la rumeur chez lui, en interrogeant leur rapport avec les propriétés historiques du phénomène. Le chap. 6 propose une analyse des fonctions narratologiques de la rumeur, certaines connues (la rumeur comme insinuation ou comme support du portrait), d'autres plus neuves (la rumeur comme embrayeur de transition). Dans le chap. 7, nous élargissons le cadre en observant le lien de la rumeur à la causalité historique : certains bruits, de forme chorale, semblent détachés des événements et permettent de faire résonner une contre-histoire au sein du récit tacitéen (histoire des émotions, voire histoire contrefactuelle). La fin de ce dernier chapitre se penche sur la problématique de l'utilisation des rumeurs comme sources par Tacite.Après une conclusion ouvrant sur des perspectives sociocritiques dans l'analyse du discours collectif tacitéen, on trouve deux annexes : un état de la question de la rumeur dans les sciences de l'Antiquité, et une étude lexico-syntaxique des rumeurs tacitéennes.

Una delle sfide più difficili in biologia è la conservazione delle specie a crescita lenta con ciclo vitale lungo. Corallium rubrum, ottocorallo endemico del Mediterraneo e delle vicine coste atlantiche, è la specie marina di maggior valore economico, per questo motivo le sue popolazioni sono state spesso sovrasfruttate. Al fine di formulare adeguati piani di gestione per questa risorsa è necessario tener conto delle caratteristiche della specie (crescita lenta, ciclo vitale lungo e una lenta dinamica di popolazione) e delle popolazioni (struttura di taglia ed età, durata massima del ciclo vitale, densità e mortalità). Il presente lavoro ha lo scopo di stimare la struttura di taglia ed età di popolazioni profonde (50 - 200 m) di C. rubrum, di incrementare le conoscenze sul tasso di accrescimento individuale e di ottenere informazioni sulle modalità di crescita delle ramificazioni, fino ad ora sconosciute. Il campionamento è stato effettuato ad una profondità compresa tra 50 e 130 m nell'Arcipelago Toscano e in Campania, durante due crociere oceanografiche svolte nel 2010 e nel 2012, finanziate dal Ministero dell'Ambiente e dal Ministero delle Politiche Agricole e Forestali. In questo studio è stata stimata l'età di 95 colonie, applicando il metodo messo a punto da Marschal et al. nel 2004. Tale tecnica prevede il conteggio diretto degli anelli di accrescimento annuale su sezioni sottili, di 50 μm di spessore, ottenute tagliando le colonie nel punto di flesso della base. Dopo decalcificazione in acido acetico, la matrice organica viene colorata con il blu di Toluidina al fine di mettere in evidenza i cerchi di accrescimento. Ogni anello annuale è formato da due bande, una estiva chiara corrispondente a zone con basse concentrazioni di matrice organica ed una invernale scura relativa a concentrazioni più elevate. L'accrescimento delle colonie avviene in maniera proporzionale fra i due diametri (il rapporto medio tra diametro minimo e massimo è 0.88), con piccole oscillazioni al variare dell'età delle colonie. Il tasso medio di crescita in diametro (0.24 mm/anno) tende a diminuire con l'invecchiamento; questa riduzione sembra essere influenzata dall'elevato tasso di crescita della regione centrale nei primi 4 anni di vita. Il numero degli anelli di crescita diminuisce allontanandosi dalla base; questo risultato conferma che i cerchi di accrescimento sono un buon descrittore dell'età e sono legati alla crescita in diametro della colonia. L'accuratezza del metodo delle sezioni sottili è stata, inoltre, valutata sulla base dell'ampiezza del coefficiente di variazione del numero degli anelli di crescita in colonie di differenti età. Tale parametro non aumenta significativamente all'aumentare dell'età delle colonie. La crescita lineare in altezza è estremamente variabile tra colonie ed anche fra ramificazioni di una stessa colonia; non si osserva, infatti alcuna relazione tra accrescimento in altezza ed età della colonia. Le colonie di corallo rosso ramificano per la prima volta a 5-6 anni. Il numero delle ramificazioni è correlato con il peso, ma tale andamento varia a seconda dell'area geografica. Questo suggerisce che il pattern di ramificazione sia influenzato da fattori ambientali. La popolazione oggetto di studio presenta un massimo life span (111-112 anni) mai misurato prima nella specie tramite conteggio diretto degli anelli di crescita. Il 51 % della popolazione risulta avere un diametro medio superiore o uguale ai 7 mm (taglia minima commerciale) che corrisponde ad un'età media di 30-35 anni. Le conoscenze ottenute con il presente studio costituiscono le basi per la realizzazione di modelli demografici, largamente utilizzati in biologia della conservazione per stimare le probabilità di sopravvivenza delle popolazioni sovrasfruttate. Conservation of long-lived and slow-growing species is one of the most difficult challenges in biology. Corallium rubrum, endemic octocoral to the Mediterranean Sea and neighbouring Atlantic coasts, is the marine species with the greatest economic value, for that reason its populations have been overexploited. In order to develop suitable management plans for this resource, it is necessary to know the characteristics of the species (i.e. slow growth, long life cycle and slow dynamics of the population) and populations (size and age structure, life span, density and mortality). The aim of this thesis is to estimate the age and size structure of deep (50-200 m) Corallium rubrum populations, to increase the knowledge on individual growth rate and to obtain further information on branching patterns, so far unknown. The colonies were collected between 50 and 130 m in Tuscan Archipelago and in Campania, during two cruises carried out in 2010 and in 2012, both promoted by Italian Ministry of Environment and by Italian Ministry of Agricultural and Forest Policies. In this work, the age of 95 colonies was determined using the method validated by Marschal et al. in 2004. This technique consists of counting the annual growth rings on thin sections (50 μm), obtained by cutting the colony at 1 cm from the base. After decalcification in acetic acid, the organic matter was stained by Toluidine Blue in order to point out the annual growth rings. Each growth ring is made up of two bands, a summer light band corresponding to a zone where the concentration of the organic matrix is low and a winter dark thin band where the concentration of organic matrix is much higher. The growth of colonies is proportional between minimum and maximum diameter (the average ratio is 0.88), with small fluctuations according to the age of colonies. The average growth rate in diameter (0.24 mm/y) decreased with the ageing; this trend seems to be influenced by high growth rate of core (that corresponds to the first 4 years). The number of growth rings decreased with the progressive distance from the base; this confirms that growth rings are a good indicator of colony's age. They are proportional to the colony diameter growth. The accuracy of OMS (Organic Matrix Staining) method has been also evaluated on variation coefficient width of growth rings number counted in colonies of different ages. This parameter doesn't increase significantly with the colonies' age. The linear growth in height is extremely variable among colonies but also among branches of the same colony; there isn't a relationship between height and age. For the first time C. rubrum branches at 5-6 years old. The number of branches is related to weight, but the trend is variable according to the geographic area. This suggests that branching pattern is influenced by environmental factors. The maximum life span of this population is 111-112 years; this value has never been observed for C. rubrum by direct counting of growth rings. Colonies which have diameter bigger than 7 mm (commercial minimum size) are 51 % of population; such size corresponds to the age of 30-35. The data obtained during this study are the basis to develop demographic models, that are widely used in conservation biology to estimate the probability of overharvested population survival.