The experience of regional transformation in the EU: the precedents of Italy and Spain ; Опыт региональной трансформации в ЕС: прецеденты Италии и Испании ; Досвід регіональної трансформації в ЄС: прецеденти Італії та Іспанії

Abstract

This article analyzes the political transformation polysyllabic societies in the era of modernism in the Second example of institutional reforms in Italy and Spain. The territorial structure of Italy in its present form was constituted in 1970 (special status regions, including Sardinia, Sicily, South Tyrol, were identified earlier). Each region has a population of regional assembly, which in turn elects the executive (government) headed by the president of the region. Regionalization of the Italian political and social life in general took place. This that the «region» replaced «province» of the political hierarchy of the country. The process of reaching a consensus at the regional level was much softer and adjusted, aimed at a compromise. Concern «radical social renewal» changed worry about administrative efficiency and professional level – a change institutional priorities. In general, population and community leaders satisfied with the availability and much greater openness regional administrations versus national. Regional governments have become laboratories of policy innovation, largely determined the «new way of doing politics». Also analyzes the Spanish experience of institutional reforms. New model of territorial organization of Spain called State autonomy. The article notes that the Spanish Constitution does not specify either the number or the name of the autonomous communities, but merely indicates ways to individual provinces or their associations can create such communities (this right was implemented by all provinces and is now in Spain composed of 17 autonomous communities). In Spain, always in one way or another existing political and cultural regionalism, there is always special historical area. The history of the country is in this respect the history of vibrations, movements between centralism and regionalism. ; В статье анализируются политические трансформации многосоставных обществ в эпоху Второго модерна на примере институциональных реформ в Италии и Испании. Территориальная структура Италии в своем современном виде была конституирована в 1970 г. (регионы особого статуса, среди которых Сардиния, Сицилия, Южный Тироль, были выделены ранее). Каждый регион имеет избираемую населением региональную ассамблею, которая, в свою очередь, избирает исполнительную власть (правительство) во главе с президентом региона.Регионализация итальянской политики и общественной жизни в целом состоялась. При этом отмечается, что «регион» вытеснил «провинцию» с политической иерархии страны. Процесс достижения консенсуса на региональном уровне стал гораздо более мягким и отлаженным, нацеленным на компромисс. Озабоченность «радикальным социальным обновлением» изменилась беспокойством по административной эффективности и профессиональному уровню – произошло изменение институциональных приоритетов. В целом население и лидеры местных общин довольны доступностью и несравненно большей открытостью региональных администраций по сравнению с национальной. Региональные правительства стали лабораториями политических инноваций, во многом определили «новый способ делать политику». Также анализируется испанский опыт институциональных преобразований. Новая модель территориального устройства Испании получила название Государство автономий. В статье отмечается, что Конституция Испании не устанавливает ни число, ни названия автономных сообществ, а лишь обозначает пути для того, чтобы отдельные провинции или их объединения могли такие сообщества создавать (это право было реализовано всеми провинциями, и Испания имеет сейчас в своем составе 17 автономных сообществ). В Испании всегда в той или иной степени присутствует политический и культурный регионализм, всегда существовали особые исторические территории. История страны в этом отношении история колебаний, перемещений между централизмом и регионализмом. ; У статті аналізуються політичні трансформації багатоскладових суспільств в епоху Другого модерну на прикладі інституційних реформ в Італії та Іспанії. Територіальна структура Італії у своєму сучасному вигляді була конституйована в 1970 р. (регіони особливого статусу, серед яких Сардинія, Сицилія, Південний Тіроль, були виділені раніше). Кожен регіон має виборну регіональну асамблею, яка, в свою чергу, обирає виконавчу владу (уряд) на чолі з президентом регіону. Регіоналізація італійської політики і суспільного життя в цілому відбулася. При цьому відзначаеться, що «регіон» витіснив «провінцію» з політичної ієрархії країни. Процес досягнення консенсусу на регіональному рівні став набагато більш м'яким і налагодженим, націленим на компроміс. Заклопотаність «радикальним соціальним оновленням» змінилася занепокоєнням щодо адміністративної ефективності та професійного рівня – відбулася зміна інституційних пріоритетів. В цілому населення і лідери місцевих громад задоволені доступністю і незрівнянно більшою відкритістю регіональних адміністрацій порівняно з національною. Регіональні уряди стали лабораторіями політичних інновацій, багато в чому визначили «новий спосіб робити політику».Також аналізується іспанський досвід інституційних перетворень. Нова модель територіального устрою Іспанії отримала назву Держави автономій. У статті зазначається те, що Конституція Іспанії не встановлює ні число, ні назви автономних співтовариств, а лише позначає шляхи для того, щоб окремі провінції або їх об'єднання могли такі спільноти створювати (це право було реалізовано усіма провінціями, і Іспанія має зараз у своєму складі 17 автономних співтовариств). В Іспанії завжди в тій чи іншій мірі наявний політичний і культурний регіоналізм, завжди існували особливі історичні території. Історія країни є в цьому відношенні історією коливань, переміщень між централізмом і регіоналізмом.